Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

Знайшов Никорака Федора, а той порадив узяти свого приятеля, теж із Микуличина — Кошака Івана. Знайшов Джамиджуків. Ті з радістю — і теж зі свого боку казали, що приведуть двох гошівських хлопців, теж рідних братів.

— А ще в Косові хлопец оден, у дзєкана служит, Бойко Іван. Коби до него скочіти. То такий хлопец, шо варт. Він і дзєкана бив.

Знов… «Бив дзєкана» — значить, підходить на опришка. «Та не те це все, хлопці, не те!» — хочеться крикнути Олексі. Але розповідати про все довго, зараз нема часу… нема часу… Довго шукав Олекса свого приятеля спузаря, але нарешті таки знайшов. Оце дійсно такий, що таких би хотів усіх… Оцього як поведе до Сапогова — цей одразу все зрозуміє.

Згадав іще Олекса, що колись, пасучи на Лостуні, познайомився з хлопцем одним, що добре вмів грати на скрипку. Тому ніхто його не звав на ймення, а тільки Смикайло. Якщо він зостався таким, яким був тоді, то це хлопець підхожий.

Знайшов Олекса й Смикайла, а з ним разом пас волох один пітилівський, який теж охоче пристав та ще обіцяв привести хлопця одного із собою.

— Гаштурак Павло. Він із Єсеня угорського. У нітника служит.

Словом, не встиг Олекса розглянутися, як уже опинився на чолі досить численної ватаги. Нехай не всі являться — і тоді вже це буде поважна сила.

Гордий дух уступив до Олекси. От як у нас… Ще нічого не було, а й то он скільки народу вдалося набрати. А як покажемо ми себе на ділі — ого! Тоді сотні являться. Тисячі. Як там, на Вкраїні… Мене оберуть полковником… сяду на коня…

Тепер до Кралевича. Він же ще нічого не знає. Як зрадіє, коли побачить, що від слів вже перейдено до діла, що вже розпочинається велика боротьба і розпочинається так, можна сказати, блискуче. За яких два–три дні, не горівши, не болівши, набрав Олекса півтора десятка хлопців. Правда, не всіх іще бачив у лице, може, який з них і не підходить. Але це ж в однім маху… В однім менті… Раз–два — і готово! А як приложити сюди рук і часу? Ого!.. Ого–го!..

Олекса летів до Сапогова так, як ото летів на полонини. Велику радість ніс у серці й останні милі то вже біг.

З нальоту, з імпету, захльобуючися від радості, говорив єгомостеві, що він уже опришок, що має дванадцять леґінів для початку і що тепер тільки плану, вказівок і моральної підтримки. Не помічав у своїм захопленні змін в обличчі отця Кралевича, але коли побачив — одразу зупинився. Що з ним, з єгомостем? Чому у нього таке перестрашене лице? Олекса не мав іще діла з теоретиками, які дуже радикально рішають питання на папері або на словах і безнадійно лякаються, коли діло доходить до чину.

Але з переляком своїм отець Кралевич справився скоро. Як–не–як, а про те думалося. Пішло воно не так, як було вимріяно, але все ж пішло. Тепер не треба пускати керівництва з рук, не треба давати справі йти самопас, треба направляти її на бажані рейки й повертати хід речей в необхідному напрямі. Тож отець Кралевич переборов себе й почав розпитувати Олексу про деталі. Якось мимоходом, як річ непершорядної ваги, але як зв'язану з початком опришківства, оповів Олекса й про пригоду з економом. Коли говорив про зневагу над жінкою, очі загорілися, а коли оповідав про сам акт помсти, щось звіряче показалося отцеві Кралевичу в фізіономії гуцула.

— Єк сми давнув, то він лиш квікнув…

Очі Кралевича поширилися… він відхитнувся від Олекси…

«…Убивець… це сидить убивець… на руках у нього людська кров… І я стискав цю руку… дружина моя, моя чиста Анна віталася з убивцем…

…Але ж бо він убив ворога… І свою, і своєї, і нашої справи… Хіба де коли обходилося визволення без крові?… Хіба Хмельницький не бродив у ріках крові?… А гайдамаки брац–лавські хіба не ріжуть, не вішають панів?…

…Це все так, але… Але сидіти за одним столом із людиною, що має ще не засохлу кров на руках… Він візьметься за рушник — а від того зостануться криваві сліди пальців… Моя тиха обитель… мої книжки… рукописи — і кров… Кров на рукописах, на чистих аркушах паперу, де я хотів писати великі слова любові, сніжно–білі, чисті мислі, що вели би людство до щастя… Через розум, через веління серця, а не через кров…»

Отець Кралевич напружував усю свою волю, як це вміють робити сильні люди, щоб не дати помітити Олексі впливу оцих своїх думок, але нерви були сильніші мозку й не повинувалися наказам із центру. Єгомость змушував себе балакати з Олексою по–давньому, вдавав, ніби цікавиться справою, а сам час від часу кидав погляд на руку Олекси, на рукави сорочки — чи не помітно там кривавих слідів.

Олекса тільки дивувався. Що сталося з єгомостем? Де ділася його привітність, його щира бесіда, товариське обходження. Це ж чужа, чужа людина сидить тут, по–чужому дивиться, по–чужому говорить. Але чому?… Може, він нездоровий? А може, що трапилося лихого?…

Олекса не розумів і шукав об'єктивних причин. Але от увійшла матушка кликати на обід. Так було багато разів, так було завжди: матушка приходила і ґречно, тепло просила на обід.

Так було й зараз: той же ласкавий вираз очей, тихе привітне слово.

Але єгомость заклопотано якось устав і, криючи схвильоване лице в повороті голови, сказав:

— Я… видиш… іще не хочу обідати, а… а панові Олексі, мабуть, дуже спішно…

Панові Олексі…

І мов ударило Довбуша. Він зблід, цей сильний чоловік. Одразу не стало і одної кровинки в