Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук

«Того ж дня пан Юрій Рогатинець розшукав на Замарстинові Гануша Альнпека й ублагав його повернутися до міста лікувати заражених проказою. Мого ж Романа обрали ректором братської школи. Велика випала йому честь, та в сто крат більшою стане, якщо зуміє він кувати в дітей чисту совість, бо то є найкращий запобігливий лік перед проказою духовною... Минуло стільки років, я постарів і далі тільки те й роблю, що торгую вином, бо треба якось жити, та зрозумів я за той час, дивлячись на поведенцію то Дратви, то чада свого, то пана Рогатинця, а найпаче таки Льонці Абрекової, велику істину: кожна людина може. Може, най йому біс!»[65]

Розділ п'ятнадцятий

РОЖЕВИЙ КІНЬ

...крізь дні, і ночі, і віки — білий неосідланий кінь на гарячому крузі сонця.

«Черлене вино»

Туман осідав на дно гаварецького ізвору, немов каламуть у збовтаному плесі, голубі хвилі чистого повітря спадали із зелених схилів, наповнювали велетенську чашу, і коли останні пасмуги мряки розтеклися по ущелинах, Зіновій і Марко побачили внизу багатолюдний табір обшарпаних вояків, які сиділи довкола погаслих вогнищ.

Деякі ще куняли, але табір уже не спав, вояки чухмарилися, перемовлялися, дзенькали зброєю; коні стояли оподалік, збившись головами докупи, — покірні, стомлені й худі. Пастись їм було ніде: полога долина, вигризена й стоптана, мертво руділа, вільховий хащівник чорнів об'їденим пруттям; коні стояли над купою мерви, лопушшя й кислого хабаззя, назриваного в трясовинній улоговині над потічком, ворушили купину губами й не їли.

Гамір густішав, хтось затягнув бадьорої: «Wygraja, nie wygraja, niechaj nas znaja!»[66], вояки встали й рушили до табуна сідлати.

— Хто вони? — спитав шепотом Марко.

— Не знаю, але не Даниловича, — відказав Зіновій теж тихо. — Ти диви, які обдерті, чорні... А може, це ті, що з-під Москви... Казав батько: розбігаються. Так їм і треба, чого лізли... Думали — непереможні, всемогі.

Надавали їм руські... Ще б звідси їх, з обох боків...

Марку, як виростемо...

— Але чого вони тут? Може, на замок збираються напасти?

— Ф'ю-і-ть, де їм до замку, таким обірванцям! Одеський замок не могло колись взяти п'ятитисячне військо... Але рожевого коня сполошили, не прийде...

— Почекаймо ще трохи.

Сонце піднялося упівкруга над Вороняцьким кряжем, кинуло сніп світла понад гаварецькою долиною на протилежну гору й освітило на ній зелену лисинку, оточену старими буками.

І тоді з сивостволої бучини на галявину вийшов дикий кінь. Біла масть вифарбувалась вранішнім промінням в яскраво-рожевий колір, густа грива спадала з обох боків на шию, стрункий граційний кінь підвів до сонця голову і звучно, радісно заіржав.

Унизу форкнули худі коні, та жоден навіть голови не повернув: рожевий кінь побачив унизу побратимів і заіржав удруге.

Мародери оглянулись і остовпіли з дива. Сліпуче видиво, символ волі й незагнузданої сили, зухвалий виклик, протест проти попруг і шлей — дикий кінь іржав, немов насміхався над стриноженими співбратами і їх погоничами. Дивились і не вірили: на цій зграсованій, згризеній, витоптаній землі, де все упряжено, спутано, пораховано, зважено, відібрано, гуляє вільний кінь?!

Поручник Лісовський підняв руку, забороняючи жовнірам видати й звука, він навшпиньках підбіг до ватрища, де лежали вояцькі клунки і зброя, знайшов аркан і, скрадаючись, почав спинатися крутим схилом до галявини, де стояв рожевий кінь.

Хлопці помітили поручника, коли той підійшов до коня на віддаль довжини аркана, вони спочатку не могли второпати, чому скрадається вояка, що йому потрібно, та враз побачили, як закружляло арканове коло над головою напасника; Зіновій схопився і закричав:

— Вйо, вйо-о-о!

Кінь рушив з копит, стрімко помчав по голому кряжу, свиснув аркан у повітрі, а тоді сталося все достоту так, як тоді, коли Зіновій стояв на даху кам'яниці Гуттера і йому марилися гаварецькі полонини: рожевий кінь у бігу різко закинув голову, надривно заіржав і осів на круп; аркан натягнувся, немов струна; «вйо, вйо-о-о!»— закричали хлопці, і кінь рвонув з місця. Шнур уївся в горлянку, кінь задихався, хрипів, але біг скоком, волочучи по схилу мародера; з табору бігло кілька вояків на допомогу, вони спиналися на схил, по одному ловилися за аркан, дикий кінь, запінений і ще не здоланий, біг, та сили були не рівні, він повернувся й помчав на хлопців; шнур знову натягнувся, і кінь упав на передні коліна.

Зіновій допався до шнура, вийняв ножа; шнур був туго плетений, міцний, він тяв, пиляв, рубав, і врешті розірвалась тятива. Мародери покотилися схилом униз, рожевий кінь став на ноги, відхрапнув і шаленим галопом помчав на червоний круг сонця.

Стомлений Зіновій лежав на траві і в цю мить почув знову тиху й тужливу материнську пісню: «Ой Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?..»; перед очима постав батько, запряжений у панську службу: на губах у нього догідлива усмішка, а в очах — біль; пісня залунала голосніше і вдарила в душу криком кривди одеських поселян, і заглушив пісню передсмертний стогін катованого Наливайка...

Зіновій підвівся, взяв Марка за плече, мовив:

— На волі мій кінь, на волі... Я ще його осідлаю, побратиме.

* * *

На Афоні, в тісній келії Руссікона, звідки видно тільки небо й сині води Егейського моря, тужив мніх Іван з Вишні за далекою Україною. Він не знав, що діється, що родиться, що виростає у рідному краю, квилив, мов сивий альбатрос у негоду, плакав і молився за нього.

--- КІНЕЦЬ ---

Львів—Одеська 1976–1978

Примітки:

[1] Верхній одяг

[2] Будинок розпусти

[3] Плата за військову службу.

[4] Вперед, убий його! (пол.)

[5] Верховний трибунал іспанської інквізиції.

[6] Новіціат — єзуїтська колегія; новіші — новачки, схоласти -старші учні.

[7] Бий схизматів, бий! (пол.)

[8] Ну, то що скаже нині пані Абрекова? (пол.)

[9] 3 початку (лат.)

[10] Цей запис, пам'ятаю, був недатований, та, напевно, він відносить до останніх років XVI ст. Друкарські верстати Івана Федорова львівські братчики викупили в лихваря 1585 року. (Прим. автора)

[11] Pater noster — отче наш (лат.)

[12] Редактором

[13] Через те, що манускрипт втрачений і в хронологічному викладі подій іноді появляється прогалини, автор вряди-годи змушений вдаватися до літературних та історичних джерел. (Прим. автора).

[14] Аптекар

[15] Королівський сповідник

[16] «Про єдність божої церкви» (пол.)

[17] Служник католицького священика

[18] О божественне польське пиво! (італ,)

[19] Жебрацьку (лат.)