Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
А може, краще прикидатися дурником, як це робив Брут, хвалити те, що ненавидиш, говорити протилежне тому, що думаєш? Ні, не можу. За це мені не буде честі. Немає тіні без предмета, немає честі без доброчинства. Так сказав пан Рогатинець. І подарував мені сідло, а Маркові — сагайдак.
Кінь мій буяє на волі. Коня мого не візьме аркан. А я осідлаю його. А Марків сагайдак буде повен стріл. І ми виб'ємо єзуїтів до ноги. Вирости нам треба. Тільки вирости...
Зіновій прокинувся з задуми, коли минали П'ятницьку церкву. Тут мав ждати на нього Марко.
— Батьку, зупиніть коней.
— А що таке, сину?
— Ви ж обіцяли Марка, мого товариша, взяти з собою. Он він стоїть, зупиніть, батьку.
З узористим сагайдаком через плече, з оздобленим візерунками сідлом у руках біг до брички русоволосий Марко.
— Господи, яка краса! — вигукнув Хмель, оглядаючи Рогатинцеві витвори. — Для мого буланого — яке диво!
— Ні, батьку, це сідло для дикого коня.
Рано-вранці сивий туман відступав перед сонцем з одеських рівнин на Вороняки. Перший відкрився небові Одеський замок, покритий білим гонтом: Ян Данилович прибудував до веж цілий каскад галерей, кружганків, спираючи їх на високі десятиметрові мури, надав оборонному замкові палацового вигляду, щоб затишніше жилося тут його коханій Софії. Туман осідав, ник, Вороняцький хребет зупиняв його, та гаварецькі провалля з того боку кряжа невпинно всмоктували; одеські церкви, костьоли, вали, крамниці, ятки озолотилися врешті першими променями. Місто будилося, із замкової галереї вістував сурмач городянам початок нового дня.
Хлопці прокинулися ще до сходу сонця. Спала прислуга, додивлявся сни Михайло Хмель; Зіновій і Марко тихо викралися з будиночка, що притулився до другого валу в підніжжі замкової гори, й сховалися в тумані, їм треба на Гавареччині зустріти схід сонця: коли мряка осяде на дні провалля, де збіглося докупи кількоро хат гаварецьких гончарів, на самій вершині, на галявині між дубами, з'явиться рожевий дикий кінь.
Зіновій з сідлом у руці, Марко з сагайдаком через плече вийшли за Браму, що з боку Бродів, і подалися доріжкою, яка розділяла передмістя Циків і Волуйки, угору — до Вороняків. «А ти спіймаєш його, Зіновію?» — «Спробую. Він мене вже знає, він брав з моєї руки хліб». Далі йшли мовчки, пригнічені тривогою, скритною радістю, очікуванням видива.
Тяжів густий туман над головами, під ногами біліла стежка, вона спиналася все вище й вище, а далі пішла полого — це вже хребет; стежка загубилася в жорсткій полонинській траві, холодна роса ломить босі ноги, туман опускається до пояса, до стіп, і над головою — баня синього неба. З одного боку пливе по білому морі шпиль замку, наче щогла галери, а з другого — глибока гаварецька долина, сповнена по вінця мрякою.
Святково, урочисто так; стежка веде хлопців донизу, та враз зупиняють їх якісь голоси, дзенькіт, брязкіт, гамір, викрики — що це, гончарі так рано встали до роботи? Але дзенькіт металевий, а мова чужа — ніколи тут не отаборювалися жолнєри Даниловича, хто тут, у цій безлюдній тихій Гавареччині?
Хлопці причаїлися у траві, слухали.
...Рано-вранці з хатинки, що притулилася до жовтого горба у винниківській улоговині, вийшла Гізя. Зіперлась на одвірок, щоб не впасти, — чи то так душно в хаті, що не стало чим дихати? Надворі прохолодно, а повітря немає...
— Марку, Марку!.. — простогнала.
Та що це я, він учора поїхав до Одеська, навіщо пустила, мені так зле, не можу схопити ковтка повітря, тут випари з проклятої гуральні пана Залеського, вони в цій долині настоюються, мов чад...
Схопившись руками за горло, Гізя побігла стежкою на жовтий горб; трохи полегшало, я вийду в ліс, побуду, Чортова скеля недалеко, там материнка пахне, там...
Ішла похитуючись, і розступався перед нею ліс, не знала досі, що до скелі веде така широка дорога; з львівського боку стежка вузька, а легко було нею ходити, чому так тяжко стало йти широкою просікою? Тоді йшла по зілля, щоб купатись у ньому, по що йде тепер? Під ногами трава, мов оксамит, червоні кущі іван-чаю з обох боків, хто обсадив дорогу кривавим цвітом, хто простелив м'який килим під ноги, хто так дбає про неї нині? Смерть?
Не треба ще, швидше б до скали, там материнка закожушила весь горб, я втоплю в неї голову й буду дихати тим запахом, він цілющий, дає красу, здоров'я і життя... Боже мій, навіщо я Марка пустила?..
Ліс розступався, дорога стелилася широка й зелена до самої Чортової скелі; я тут не була відтоді ні разу, мені не можна було приходити на ту межу, де закінчилось одне життя, а почалося друге... мій син перейшов її, мені ж не можна... так далеко та скеля, так далеко та материнка, вже видно головатий камінь, а дійти до нього несила...
Не треба, не треба ще, Марко малий, хто без мене його у світ впровадить? Уже видніє в далині місто, довкола нього мур і вежі, я й не знала, що їх так багато, а мур високий і товстий, усе здавив, усе скував, а до мене йде воля... Не хочу ще!.. Що діє мама, тато, Мацько?.. Руська вулиця так далеко, аж страшно. Я люблю її, ту тісну мою вулицю з маминою домівкою, з корчмою Мацька, з Успенською церквою, з безпутною Льонцею, бідна моя Льонця... люблю кожен камінь у тому місті, кожен камінь мій...
Гізя впала на м'яку повсть материнки: тут воно було, тут? Я нічого не могла більше зробити, тільки сина дати... Це мало, Юрку? Я стала людиною і дала ще одне життя для людей. Я взяла те життя від тебе. А ти, взяв ти щось від мене для себе?.. Як легко стало дихати, все мине, я дочекаюся Марка-Зілля затулило уста, ніс, Гізя повернулася на спину і вже тільки подумала, німо крикнула в чисте небо;
«Юрку! Ти є... Ти будеш... Ти для всіх... Будь і для нього, не запиши свого сина серед дороги!..»
...Зіновій з Марком тривожно дослухалися: чужі голоси рунтали урочисту тишу на запеленаній молочним туманом Гавареччині.
Розділ тринадцятий
ЩО Ж НИНІ СКАЖЕ АБРЕКОВА?
Року 1611, 29 іюля. А суд був неправий, i Христос на розп'ятті відвернув голову, бо не міг дивитися на шидерство, волаюче до неба о помсту.
З манускрипта
Абрекова була німою: її позавчорашнє віщування — «все це добром не скінчиться» — впало лихом
