Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

На зовнішніх металевих дверях я помітив собачий хідник. За ними були ще одні двері — великі, дерев’яні та міцно замкнені. Засмучений цією перешкодою, я пошкрібся об неї, а потім гавкнув.

Я почув, як злегка двигтить підлога, — хтось ішов до мене. Хвіст у мене так розмахався, що я не міг всидіти на місці — усе моє тіло гойдалося разом із ним. Раптом наді мною ввімкнувся ліхтарик, дерев’яні двері видали знайомий шкарубкий звук і розчахнулися. На порозі стояв той чоловік, якого я бачив у вікні. Він, звівши брови й примружившись, дивився на мене крізь скло.

Я став шкребтися в метал. Я так хотів, щоб він мене впустив, щоб я нарешті опинився поряд зі своїм хлопчиком.

— Гей! — сказав він, і його голос приглушено пролунав з-за металевих дверей. — Припини!

Я почув докір і постарався слухняно сісти, але задня частина мого тіла знову підскочила.

— Чого тобі? — урешті спитав він. Я почув у його голосі запитання й замислився, що ж він хоче дізнатися від мене.

І тут я зрозумів, що мені не треба чекати, доки він вирішить, адже внутрішні двері відчинені, та й прохід для собак був відкритий! Я опустив голову, проліз під пластиковою завісою та вскочив у дім.

— Гей! — здивовано вигукнув старий. Я теж спантеличився. Щойно я опинився в домі, то чітко відчув запах того, хто стояв переді мною. Я зрозумів, хто він. Цей запах я б упізнав будь-де.

Як є — Ітан.

Я знайшов мого хлопчика.

Розділ 30

Хоча Ітан стояв, я намагався заскочити йому на коліна. Я скакав, щоб лизнути його, понюхати, вилізти на нього. Я не міг стримати схлипи, які виривалися з мого горла, та шалені помахи хвоста.

— Гей! — вимовив він, відступивши й моргаючи. Він намагався не впасти, спираючись на палицю, а потім важко сів на підлогу. Я стрибнув на нього й почав лизати його обличчя. Він відштовхував мою морду.

— Ну годі, годі, — бурчав він. — Припини. Досить.

Відчуття його рук на моїй морді було найдивовижнішим з усього, що мені траплялося відчувати в житті. Я примружився від задоволення.

— Ну відійди, ступися! — сказав він.

Хлопчик важко зіп’явся на ноги. Я ткнувся мордою йому в руку, і він трохи мене погладив.

— Добре. Боже ти мій… Ти хто? — він ввімкнув ще одне світло й став придивлятися до мене. — У, який ти худющий. Чи тебе ніхто не годував? Еге! Чи ти загубився?

Я б так і сидів тут усю ніч і просто слухав би його голос, відчував його погляд, але тому не судилося бути.

— Ну, слухай, не можна сюди заходити.

Він відчинив двері й потримав.

— Тепер виходь, виходь.

Цю команду я впізнав, тож неохоче пішов. Ітан стояв і дивився на мене крізь скло. Я сидів та чекав.

— Тобі треба додому вертатися, собако, — сказав він. Я помахав хвостом. Я знав, як це — «додому». Нарешті я прийшов «додому» — на Ферму, де моє місце, з Ітаном, біля якого моє місце.

Він зачинив двері.

Я слухняно чекав, аж поки в мене не залишилося сил, і я дзявкнув від нетерпіння й досади. Коли у відповідь нічого не сталося, я знову гавкнув, а також добряче пошкріб металеві двері.

Я вже й не згадаю, скільки я там валував, аж поки двері відчинилися. Ітан виніс важку сковороду, з якої йшли соковиті запахи.

— Ось, — пробурмотів він. — Хочеш їсти, друже?

Щойно він поставив пательню, як я накинувся на їжу.

— Там в основному лазанья. Собачих харчів у мене тут нема, але, схоже, ти товариш непримхливий.

Я помахав хвостом.

— Тільки тобі тут не можна жити. Не можу я собаку тримати. У мене на нього часу немає. Треба тобі додому вертатися.

Я помахав хвостом.

— Боже милосердний, та коли ж ти востаннє їв? Ти помаленьку, щоб погано не стало…

Я помахав хвостом.

Коли я втамував голод, Ітан поволі схилився й підняв сковороду. Я лизнув його обличчя.

— Фе! Ти знаєш, що в тебе з рота дуже погано пахне, га?

Він втерся рукавом і встав. Я дивився на нього, готовий зробити все, що він захоче. Гуляти? Кататися? Гратися з дурним фліпом?

— Ну от. Ти йди додому. Такий пес, як ти, точно не бездомний. Хтось тебе, мабуть, шукає. Гаразд? Добраніч.

Ітан зачинив двері.

Я кілька хвилин посидів на місці. Коли я гавкнув, ліхтар над моєю головою клацнув і погас.

Я пішов до порослого травою горбочка, який був неподалік від будинку, й зазирнув у вітальню. Ітан поволі ходив нею, спираючись на свою паличку й вимикаючи світло то тут то там.

Мій хлопчик так постарів, що я б нізащо його не впізнав. Проте тепер, коли я знав, що це він, то хода в нього виявилася знайома, тільки трохи менш пружна, та й голову він нахилив і задивився в ніч насторожено, немов прислухаючись до чогось, перш ніж вимкнути останню лампочку, — ну геть-чисто як мій Ітан.

Я не розумів, чому я став дворовим псом, але їжа в животі й утома в лапах невдовзі далися взнаки — я згорнувся калачиком просто на тому горбочку та накрив ніс хвостом, хоча ніч була й тепла. Я був удома.

Коли Ітан зранку вийшов надвір, я струснувся й помчав до нього, намагаючись не вилити на хлопчика всю мою любов одразу. Він здивовано подивився на мене.

— Чому ж ти досі тут, дружку, га? Що ти тут робиш?

Я пішов за ним до повітки, звідки він випустив коня, якого я раніше у дворі не бачив. Звичайно, безглузда тварина ніяк не відреагувала на мене, коли побачила. Вона просто подивилася, як колись Іскра, без жодного розуміння. «Та собака я, дурню!» — подумав я і почав позначати двір, поки Ітан давав коневі овес.

— Як у тебе справи, Трою? Скучив за Джаспером, еге? Сумуєш за своїм другом Джаспером…

Ітан розмовляв із конем — я б сказав йому, що це просто трата часу. Він гладив коня по морді, називав його Троєм і кілька разів згадував Джаспера,