Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

Я ніяк не міг уторопати, як же Віктор здогадався про це місце і що це все означає. Якщо чоловік випустив мене так, то я можу сам знайти свій дім? Я не розумів, чого він від мене хотів. Не придумавши нічого кращого, я розвернувся за течією річки й побіг тією самою дорогою, якою ми йшли з Ітаном багато років тому.

До кінця дня я був такий голодний, яким вже себе й не пам’ятав. У мене скрутило шлунок. Я з тугою подумав про стареньку жінку, яка висовувала бліду руку з-за паркана і кидала мені м’ясо, а я його ловив на льоту. Від таких спогадів у мене потекла слина. Береги заросли кущами й травами, так що просувався я повільно. Здавалося, що більш голодним я ставав, то менше розумів, що мені робити далі. Чи справді треба йти понад водою? Навіщо?

Я був собакою, який навчився жити серед людей. Єдиною метою мого життя було служити їм. Тепер, без них, я був покинутий напризволяще. Не було в мене ні мети, ні долі, ні надії. Будь-хто, хто б тоді побачив, як я скрадаюся понад берегами, міг би переплутати мене з моєю лякливою першою матір’ю — ось до чого мене довів Віктор, коли покинув самого.

Величезне дерево, що впало взимку з берега, тепер лежало біля води, і там, де було його коріння, утворилася природна печера. Коли сонце сіло, я заліз у це темне місце, змучений і втомлений. Я геть не розумів, що це діється в моєму житті.

Зранку мене розбудив голод. Коли я підняв ніс, то не вчув нічого, крім річкового й лісового духу. Я рушив далі понад протокою, бо не придумав нічого кращого. Тепер я вже йшов повільніше, ніж учора, шкандибаючи від болю в порожньому животі. Я подумав про дохлу рибу, яку інколи викидало на берег ставка. Ну чому я тоді на ній просто качався? Чому не з’їв, коли була така нагода? Дохла риба нині була б надзвичайним делікатесом, але з річки нічого їстівного на берег не виносило.

Мені було так погано, що, коли нетоптаний берег перетворився на стежку, яка пахла людьми, я майже не звернув на це уваги. Я механічно брів уперед, і став лише тоді, коли доріжка круто піднялася на гірку й злилася з дорогою.

Дорога вела до мосту, який пролягав через річку. Я підвів голову — і з моїх очей спала полуда. Коли я відчайдушно принюхався, то зрозумів: я вже тут бував. Нас із Ітаном на цьому самому місці підібрав поліцейський і повіз на машині додому, на Ферму!

Очевидно, минуло багато років: маленькі деревця біля одного краю мосту, які я колись позначав, уже стали велетнями, тому мені довелося помітити їх заново; підгнилі дощечки кладки хтось замінив. Проте в усьому іншому запахи були точнісінько такі самі, як я пам’ятав.

Поки я стояв на мосту, повз мене проїхала машина. Вона посигналила, і я відскочив. Проте за хвилину я нерішуче побіг за нею дорогою, віддаляючись від річки. Я й уявлення не мав, куди мені тепер іти. Проте щось підказувало: якщо рухатися в цьому напрямі, то, врешті-решт, я потраплю до міста. А де місто — там і люди, а де люди — там і харч.

Коли біля дороги з’явилося ще одне шосе, те саме чуття підказало мені, що треба завернути праворуч. Я так і зробив, хоча й винувато відсахнувся у високі трави від машини, яка їхала в мій бік. Я почувався поганим собакою, а голод це тільки посилював.

Я пройшов багато будинків. Більшість із них стояли далеко від дороги. Часто на мене гавкали собаки, яким не подобалося, що я зайшов на їхню територію. Десь перед тим як стемніло, я пробігав повз місце, де сильно пахло псами, — аж раптом бічні двері відчинилися і з них вийшов чоловік.

— Вечеря, Лео! Хочеш вечеряти? — припросив він, і в його голосі було трохи награне збудження. Зазвичай так людина показує собаці, що відбувається щось хороше. На верхню сходинку низенького ґанку гучно опустилася металева миска.

Від слова «вечеря» я спинився, як укопаний, і так стояв. Тим часом приземкуватий, товстий і дуже ротатий собака спустився з ґанку, недалеко відійшов у двір і зробив там свою справу. За його рухами було видно: він старий, тому, мабуть, досі не відчув мене. Пес пішов назад, трохи потицявся носом у миску, а потім піднявся й пошкрібся в двері. За хвилину йому відчинили.

— Ти точно вже, Лео? Точно нічого не хочеш їсти? — спитав чоловік. У його голосі був такий смуток, що він нагадав мені, як Ел заплакав у дворі того дня, який я востаннє провів із ним і Майєю. — Ну що ж, заходь, Лео.

Пес застогнав, але, здається, не зміг поставити задні лапи на останню сходинку. Чоловік лагідно й дбайливо нахилився та заніс собаку в хату.

Я несподівано відчув, як сильно мене тягне до цієї людини. Зненацька мене осяяло: тут може бути мій дім. Чоловік любить свого Лео, то він полюбить і мене. Він мене годуватиме, а коли я стану старий і немічний, заноситиме в хату. Навіть якщо я зовсім не знаходитиму когось, чи не ходитиму до школи, чи не робитиму ще якусь справу, в мене буде дах над головою. Цьому божевільному, безцільному життю Ведмедика слід покласти край.

Я підійшов до будинку і вчинив розумно — з’їв те, що принесли Лео. Після тижнів несмачної собачої їжі, якою мені доводилося харчуватися в Лайзи та Віктора, в яку вітром наносило пісок, така соковита м’ясна страва була найкращою поживою в моєму житті. Коли їжа скінчилася, я вилизав миску, і від дзенькоту посудини об сходи пес, який був усередині будинку, насторожився й попереджувально гавкнув. Я почув, як він з того боку підходить до дверей і тяжко сопе. У міру того як наближався Лео, його низьке гарчання чулося дедалі гучніше.

Схоже, собаці не дуже сподобалося б, якби я оселився в цьому домі.

Я стрілою кинувся з ґанку, тому, коли у дворі ввімкнувся ліхтар, я вже був під деревами. Вороже гарчання Лео означало просту річ: мені треба знайти власний дім. І це було нормально, адже після того, як я наївся, я уже не так прагнув мешкати саме тут.

Я поспав десь у високій траві, втомлений, але більш задоволений, ніж був раніше, оскільки мій