Життя і мета собаки - Брюс Кемерон
Харчі я брав зі смітників, вряди-годи мені траплялася якась мертва тварина при дорозі. Найсмачнішими були кролі, найгіршими — ворони. Був у мене й конкурент — тваринка завбільшки з малого собаку, з дуже тяжким духом, товстим, пухнастим хвостом і темними, чорними очима. Ця істота скрадалася понад баками й вправно залазила в них. Щоразу, коли вона траплялася мені, то гарчала. Я обходив її десятою дорогою, адже вбачав у її зубах і кігтях лише пропозицію зробити боляче. Хоч хто такі ці тварини, але, очевидно, вони були такі дурні, що не розуміли навіть того, що я більший, мене слід боятися.
Також дурними були білки в парку, які злазили з дерев і скакали по траві, наче собаки зовсім не охороняли там усю територію! Я одного разу ледве не спіймав кілька хвостатих, але вони завжди мерщій тікали у свої дупла й звідти вже нарікали на мене. Карлі часто ходила на такі лови зі мною, але навіть удвох ми зазнавали невдачі. Я розумів: якщо ми не здамося, то колись таки зловимо білку. Хоча я до ладу не знав, що б ми тоді з нею зробили.
— Що з тобою, серденько? Чого ти такий худий? Чи в тебе немає дому? — спитала мене хазяйка Карлі. Я вловив тривогу в її голосі й помахав хвостом у надії, а раптом вона зможе повезти мене машиною на Ферму? Коли вона важко встала з лавки, я відчув у ній вагання, вона немов хотіла покликати мене із собою. Я знав, що Карлі не буде проти, вона ж завжди прибігає в парк і шукає саме мене. Проте я не піддався на манливу турботу цієї жінки, а вдав, ніби поряд є хтось, хто мене любить і кличе. Я пробіг метрів із десять, а потім спинився й озирнувся — вона й далі чекала на мене, спираючись однією рукою на стегно, а другу поклавши на живіт.
Того вечора на стоянку приїхала велика машина, яка так сильно пахла собаками, що я її одразу вчув із того краю парку, де лежав на траві. Звідти вийшов поліцейський і поговорив із кількома господарями псів, які активно показували кудись. Чоловік у формі дістав довгу палицю з петлею на кінці, й у мене поза шкірою пробіг холод. Я точно знав, для чого потрібна ця палиця.
Поліцейський бадьоро пішов понад парком, зазираючи під кожен кущ, але коли він поглянув у мою схованку, я вже встиг втекти глибоко в ліс поза парком.
Паніка мене не відпускала, тому я біг. Коли скінчився ліс, і почався район, у якому було повно собак і дітей, я уникав людей і старанно ховався серед рослин. Я вже був далеко від міста, коли повернув назад, заспокоївшись, що мій спільник — темрява — вже спускалася з неба.
Коли до мене принесло запахи кількадесяти собак, я з цікавістю розвернувся в їхній бік. З-за великої будівлі долинав гавкіт, двоє псів у клітках вили одне на одного. Вітер перемінився, і вони вже загавкали на мене, а тембр їхніх голосів змінився.
Я бував тут раніше. У цій будівлі мною займався приємний чоловік — ветеринар, коли я був Бейлі. Власне, це останнє місце, де я був з Ітаном. Я вирішив обминути будівлю десятою дорогою, тому стрімголов помчав геть. Проте коли я перебігав під’їзну доріжку, то спинився, як укопаний, і затремтів.
Коли я ще був Бейлі, одного дня до старої ненадійної Іскри долучився малий осел Джаспер. Він виріс, але все одно був значно меншим за коняку, хоча вони були трохи схожими між собою. Коли Дідусь дивився на осла, то сміявся, а Бабуся лише мовчки хитала головою. Я стикався з ослом ніс до носа й уважно його нюхав. Коли Дідусь його чистив, я грався із Джаспером, як умів. Я знав його запах, як саму Ферму, і не міг помилитися: це його запах я зараз відчув на доріжці. Я пішов за ним до будівлі й знайшов місце на стоянці, де цей запах був найсильніший — він був свіжий і виразний. Там на гравії лежали навіть земля й солома, які теж нагадували мені про Джаспера.
Собаки й далі валували — обурювалися, що я на волі, а вони в клітках. Проте я не зважав на їхній галас. Набравши в ніс густу суміш запахів із землі, я побіг від будинку до дороги.
Спочатку, коли в мене з-за спини вискочила машина, посигналила й блимнула в темряві фарами, я аж здригнувся — настільки я був зосереджений на запаху Джаспера. Я відскочив у канаву понад шляхом і пригнувся від звинувачувального вереску автівки, яка промчала повз.
Далі я поводився обережніше. Зосередившись на ослі, я все ж звертав увагу на звуки машин і відбігав убік задовго до того, як на мене світили фари.
Хоч шлях був довгий, але справа була простіша, ніж пошук Воллі: понад годину я біг уперед, потім завернув ліворуч, а згодом зробив це ще раз. Запах Джаспера ставав дедалі слабшим. Отже, я йду туди, звідки він прибув, і є небезпека загубити його назавжди. Проте, коли я завернув праворуч, запах вже став мені непотрібний: я зрозумів, де я. Поруч був залізничний переїзд, де потяг зупинив машину Ітана, коли він уперше поїхав до коледжу. Я пришвидшив біг, і запах Джаспера підтвердив, що я правильно вчинив, коли мимохідь повернув праворуч. Невдовзі я проминув дім Ганни. Дивно, що звідти не пахло дівчиною, хоча дерева й порослий мохом мур понад дорогою залишилися ті самі.
Я настільки природно завернув на під’їзну доріжку Ферми, наче тільки вчора там був. Запах Джаспера привів мене до великого білого причепа, під яким лежала купа вівса та сіна. Ослом пахло всюди, а ще я помітив нового коня, який спросоння підозріло стежив за мною, поки я нишпорив понад парканом. Проте коні мене більше не цікавили. Ітан! Я відчував його запах — він був усюди. Мій хлопчик, напевне, й далі мешкає на Фермі!
Ще ніколи за весь час мого існування мене не охоплювала така радість, такий захват. У мене просто в голові запаморочилося.
У домі горіло світло.
