Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

Після кількох подібних поїздок до міста я вже не напружувався, тепер у мене не було відчуття, що Ітан збирається віддати мене назад. Я припинив ходити за ним назирці й залюбки гуляв сам: розширював свою територію та звертав особливу увагу на поштові скриньки й інші місця обабіч дороги, де проходили інші пси.

Ставок був на тому самому місці, у ньому й далі жила зграя качок. Може, то навіть були ті самі пернаті, проте це було не дуже важливо. Коли вони мене бачили, то поводилися геть так само — злякано стрибали в воду, а потім підпливали, щоб на мене подивитися. Я розумів, що ганятися за ними немає сенсу, але все одно робив це — просто так, бо приємно.

Ітан здебільшого стояв навколішки на ділянці сирої землі за хатою, і я зрозумів, що йому не до вподоби, коли я в тому місці задираю лапу. Він говорив зі мною, коли грався в землі, а я слухав і махав хвостом, якщо чув своє ім’я.

— Скоро будемо щонеділі їздити на фермерський базар. За мої помідорчики там чимало дають, — сказав він.

Якось надвечір мені набридла ця гра з риттям землі і я забрів до повітки. Загадкова чорна кішка, схоже, не з’являлася тут дуже давно: ніде й духу її не лишилося. Мені чомусь аж трохи прикро стало, адже то була єдина кішка, знайомство з якою мене тішило.

Ні, хоча це не зовсім правда. Здебільшого мене це дратувало, але нестримна любов Дзіньки теж, урешті, почала приносити мені щастя.

Усередині повітки я знайшов купу старих ковдр, які зацвіли й підгнили. Запхавши носа в одну з них, я глибоко вдихнув і ледь вловив знайомий, заспокійливий запах. Аромат Дідуся. Це сюди ми ходили разом займатися господарством.

— Мені корисно виходити з дому, гуляти, — сказав мені Ітан. — Навіть не знаю, як я раніше не подумав собаку завести. Мені потрібно рухатися.

Іноді вечорами ми обходили навколо Ферми протоптаною стежкою, яка вся пахла Троєм, а інколи ходили дорогою то в один, то в інший бік. Я завжди вловлював у хлопчика якесь дивне відчуття, коли ми проходили повз будинок Ганни, хоча ми не зупинялися й не заходили до неї в гості. Я дивувався, чому ж не чую її запаху, й згадував Карлі в собачому парку, яка, без сумніву, пахла дівчиною.

Одного такого вечора, коли ми проходили повз Ганнин будинок, мене осяяв здогад, який раніше ніколи не спадав мені на думку: оцей біль, що зараз сидить у глибині душі мого хлопчика, дуже схожий на той, який колись давно переповнював Джейкоба. Це було самотнє горе, відчуття, що ти з чимось назавжди розпрощався.

Іноді, щоправда, цей настрій повністю минав. Ітан любив брати свою паличку й бити нею по м’ячу у дворі, так що той летів над під’їзною доріжкою, а я його ловив і приносив забавку. Ми часто в таке гралися, і я б усі лапи стер, аби тільки він увесь час був такий щасливий. Коли м’яч високо підскакував, а я ловив його на льоту, як той шматок м’яса з-за паркану, Ітан від захвату сміявся.

А іншим разом мого хлопчика, бувало, затягувало в темний вир туги.

— Ніколи б не подумав, що моє життя отак складеться, — одного вечора сказав він мені хрипко. Я потицявся в нього носом, щоб підбадьорити. — Сам-один, нема з ким дні ділити. Грошей заробляв багато, проте робота мене не тішила, то я її покинув, але від того щасливішим не став…

Я побіг, приніс м’яча й виплюнув йому на коліна, але він відвернув обличчя, не подивившись на іграшку. Його душу пронизав такий біль, що я сам ледве не завив.

— Ех, Дружку, просто все не завжди так складається, як гадається…

Він зітхнув.

Я став штовхати м’яч між його колінами, і врешті Ітан його слабенько кинув, і я побіг за забавкою. Проте думками мій хлопчик був десь далеко.

— Хороший собака, Дружку, — мляво промовив він. — Тільки щось у мене зараз немає настрою для ігор.

Я не знав, що й робити. Я був хорошим собакою, який навчився знаходити й повернувся до Ітана. Проте мій хлопчик не радий, на відміну від більшості тих, кого мені доводилося знаходити, коли Джейкоб, Майя чи ще хтось давав загубленим ковдри, їжу та повертав їх у сім’ї.

І тут до мене дійшло. Моя мета в житті — не лише знайти, а й врятувати. Вийти на слід Ітана — це тільки половина справи.

Коли я як Еллі жив у Джейкоба, то відчував, що в ньому сидить така сама темна туга, а коли ми з Майєю були в школі, то в нього вже була сім’я: жінка й дитина. Тоді він був щасливий, такий, яким раніше був Ітан, коли вони з Ганною сиділи на веранді й тихо посміювалися, перемовлялися.

Щоб мій хлопчик урятувався, йому потрібна сім’я. Потрібні жінка та дитинка. Тоді він буде щасливий.

Наступного ранку, коли Ітан порпався в землі, я побіг на дорогу. Хоча козячої ферми й не було, я запам’ятав нові запахи-орієнтири в наших поїздках, тому знайти дорогу до міста було так само просто, як оббігти Ферму. Коли я дістався туди, то швидко відшукав собачий парк, але потім дуже засмутися: Карлі ніде не було. Я трохи поборюкався зі псами у дворі, вже не боячись, що мене помітять люди. Адже тепер я собака Ітана, я хороший і маю нашийника, і звати мене Дружко.

Пізніше, під вечір, до мене прибігла Карлі й дуже зраділа моєму поверненню. Ми гралися, і я купався в запаху Ганни, який на хутрі собачки був свіжий, сильний і повсюдний.

— Ну, привіт, песику, щось давно ми тебе не бачили. Який ти красивий став, — сказала жінка на лаві. — Рада, що тебе почали годувати!

Вона почувалася втомленою. За півгодини незнайомка підвелася й помацала руками свою спину.

— Ух. Яка вже я готова, — видихнула вона. Жінка дуже повільно пішла хідником, а Карлі бігала перед нею туди-сюди. Я не відставав. Ми удвох із собачкою нажахали й загнали на дерева кілька білок.

Коли жінка пройшла два квартали, підійшла й відчинила двері якогось будинку, я не побіг усередину за Карлі. Натомість я сів на ґанку та приготувався чекати. Я вже колись грав у цю гру.

За кілька годин