Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

Я лежав серед холодних металевих інструментів на якомусь пахучому, масному ганчір’ї, що нагадувало мені ніч пожежі, коли Ітан пошкодив ноги, тому зручно вмоститися мені було там важко. Одне з тих знарядь точно було пістолетом: цей різкий дух неможливо було з чимось сплутати. Я відвернувся від нього, намагаючись не звертати уваги на запахи.

Я напівсидів, розставивши кігті в безнадійній спробі не ковзатися у вузькому багажнику в різні боки, поки машина гойдалася й підскакувала.

То було найхимерніше катання в моєму житті, і єдине на моїй пам’яті, яке було зовсім не цікаве. Однак після поїздки повсякчас опиняєшся в новому місці, а досліджувати незнайому територію — це завжди весело. Може, там будуть інші собаки, а може, мене везуть назад до Венді.

У темному, захаращеному багажнику ставало дуже тепло. Я спіймав себе на думці про ту кімнату, куди мене посадили разом зі Спайком ще тоді, коли я звався Тобі й мене забрали в Сеньйори. Давно я не згадував цей страшний момент. Стільки всього відбулося відтоді. Тепер я вже зовсім інший собака — хороший, який рятує людей.

Я просидів довгий і прикрий час у багажнику, після чого машина затремтіла, заторохтіла, і в повітря густою, задушливою хмарою здійнявся пил. Я чхнув, струснувши головою. Потім авто раптово загальмувало — і я з усього маху налетів на стінку багажника, проте мотор не заглухнув, і ми ще якусь хвилину посиділи в машині.

Дивно. Коли ми зупинилися, я відчував Віктора по той бік стінки багажника, він сидів у машині. Чоловік намагався прийняти якесь рішення, я відчував його вагання. Потім він щось різко, але нерозбірливо сказав, і я почув, як відчиняються передні двері. Віктор підійшов до багажника, під його ногами шурхотів гравій. Я зіщулився, бо відчув його запах ще до того, як відчинилася кришка, і на мене зі свистом налетіло прохолодне повітря.

Чоловік подивився на мене. Моргаючи, я підвів очі й зустрів його погляд, а потім я подивився в інший бік, щоб він не подумав, що я маю до нього якесь діло.

— Ну що ж, — Віктор потягнувся до мене й повозився з нашийником. Я гадав, він причепить повідець, але, на диво, нашийник із мене спав і залишив по собі химерне відчуття, неначе на мені все одно є те кільце навколо горла, тільки легке, мов повітря.

— Ану вилазь!

Я звівся на затерплі лапи, впізнав жести Віктора й вискочив із машини, незручно приземлившись. Ми були на ґрунтовій дорозі, обабіч якої під сонцем гойдалася висока зелена трава. Пилюка обліпила мені весь ніс зсередини й осіла на язику. Я підняв лапу, поглядаючи на чоловіка. Що ж тепер?

Віктор знову сів у машину, і двигун загудів. Я розгублено подивився на чоловіка, коли шини закрутилися, і з-під них полетіли камінці. Віктор розвернув авто в протилежний бік, а потім відчинив вікно.

— Я тобі послугу зробив — ти вільний. Іди кроля спіймай собі чи що.

Він посміхнувся й від’їхав. За машиною здійнялася величезна хмара куряви.

Я ошелешено дивився, як він віддаляється. Що це за гра така? Вагаючись, я побрів за ним, легко знаходячи дорогу за стовпом пилу в повітрі.

Завдяки багатьом рокам знаходження я зрозумів, що втрачаю запах, отже, Віктор їхав дуже швидко. Я хоробро прискорив біг і орієнтувався уже не на пилюку, а на специфічні запахи, які виходили із задньої частини машини, де я так довго просидів.

Я тримав слід Віктора, коли він завернув на асфальтовану дорогу, але за наступним поворотом почалося шосе, де автівки літали на шаленій швидкості, і я зрозумів, що загубив чоловіка. Стільки машин мчало повз мене, і всі пахнули, як авто Віктора, хоча й трохи по-іншому. Вирізнити той єдиний запах, який я мав би знайти, було неможливо.

На шосе було лячно — я звернув із нього й повернувся туди, звідки прибіг. Мені не залишилося нічого іншого, як піти назад тими самими слідами, які вже майже розвіяли вечірні вітри. Проте коли я дійшов до повороту на ґрунтову дорогу, то пробіг повз неї. Я без жодної мети рушив далі асфальтом, куди очі дивилися.

Я пригадував, коли втік з вольєра так, як мене навчила мати; коли удруге я був цуценям, мені здавалося, що це така гарна пригода — отак бігти в простір і бути вільним, сповненим життя. Мене підібрав чоловік, який назвав мене Дружбаном, а потім прийшла Мама й забрала мене до Ітана.

Тут і тепер уже не було нічого подібного. Я не відчував ні свободи, ні повноти життя. Мені було сумно, я почувався винним. Не було в мене ні мети, ні напряму. Звідси мені не дістатися додому. Це було щось схоже на те, як від мене відвернувся Полковник, коли Дерек забрав мене для Венді. Хоча Полковник не випромінював тоді жодних почуттів, але він усе ж попрощався. Віктор зробив те саме, тільки так мене нікому й не передав.

Від пилу й спеки я важко дихав, у роті свербіло від спраги. Коли я вловив ледь відчутний запах води, то що могло бути природнішим, ніж побігти в той бік, зійти з дороги та пройти крізь високу траву, яка гойдалася туди-сюди під вітром.

Запах води став більш сильним, манливим, він провів мене крізь маленьку посадку на берег річки. Я зайшов у неї по груди — і почав кусати, хлебтати воду. Мені стало пречудово.

Коли мене вже перестала мучити спрага, я звернув увагу на те, що було довкола. Річка сповнила мій ніс дивовижним вологим духом, і, крім дзюрчання води вдалині, почулося кахкання качки, яка рятувалася від якоїсь вигаданої загрози. Я побрів понад берегом, грузнучи у вологій землі.

Раптом мене осяяло — я так і підвів голову від подиву й широко розплющив очі.

Я зрозумів, де я.

Розділ 28

Колись давно-давно я стояв на березі цієї самої річки, може, навіть на цьому самому місці, коли ми з Ітаном дуже довго блукали після того, як Іскра (дурна кобила) покинула нас. Запах був, безсумнівно, той самий: роки знаходження навчили мене виокремлювати аромати й тримати в пам’яті кожен із них, тому тепер я враз згадав це місце. Добре, що було літо — та сама пора року,