Софія - Олесь Ульяненко

Але і це не подіяло. Він блаженно дивився на мене, сміявся і говорив, що все о’кей, у нього все схоплено від гори до низу. Вже був вечір із синіми дворами, що падали один в один, і ми летіли в ті двори, з верхотурами, наче недобудовані кораблі будинками, я розумів і знав з металевою точністю, що нічого не обійдеться, принаймні з Касимом. Головне не в тому, що ми бігли, вірніше, я тягнув Касима з двору в двір. Чому ми бігли, від кого втікали, викидаючи наперед, тягнучи за собою довгі тіні? А двори провалювалися у двори. Ми зупинилися тільки тоді, коли внизу, в синій імлі, у просторі, засипаному снігом, наче світлом з іншого світу, побачили іграшкові прямокутники вагонів, а до вух донісся звук, наче десь цокає велетенський годинник. Касим хекав позаду. Я стояв, тупий од відчаю, і бачив, як розлітаються навпіл двері і недоумки молотками луплять по голові людей. Як Інка скидається, але замість усмішки – німий крик. У мене вертілося на язиці щось спитати у Касима, але я передумав. Він наляканий і збреше. Я тільки сказав йому:

– Блядь, а на хуя тоді тобі ота стволяра? Ти, гадаю, передумав, що життя прекрасне?

– Ідіот, нам треба пробратися до Аляудів, а там як вийде, – шмаркнув носом Касим.

– Може, розійдемося… Га?… Що нас тримає? Навіть Інка нас не тримала… – Я спробував уявити її з проламаною головою, але ніяк не виходило.

Ми пішли далі, у синьому мороці, з колючкою зірки поперед нас, прикріпленою до горизонту. Проминувши міст, я зупинився, повертів головою, як людина, котра знає, що скоро або ніколи тут не буде. Потім ми вийшли на трасу, глуху і мертву, як первісна річка. Тут снігу було більше. Сніг лежав тонко, як інкрустована коштовна річ. Ми йшли упродовж траси, поніміли вже ноги, а світло ніяк не підіймалося. Нарешті ми не витримали і повернули знову у двори, що тягнулися один за одним, народжувалися, здавалося, один iз одного. Внизу лежала велетенська улоговина з велетенськими ребрами недобудованих кораблів, будинків, і маленьке поселення виказувало всю абсурдність світу, ситуації, в якій ми опинилися. Мені, чесно кажучи, хотілося прокинутися, але це був не сон. Тільки перед світанням смерть відчувається на смак, на дотик, на звук.

– Не натягуйся, Касим…

– Та я ж кажу, що то прийшли відморозки… Менти у них запитують, мовляв, на фіга ви мирні душі погубили? А вони стоять… Один капловухий, рябий… Ну, ото вони стоять і лупають очима… Не знаємо… До мене… А ти, часом, теж не приклався? Блядь, я як завівся, ну, я… їм…

– Заткнись. Давай просто подумаємо про неї добре, – сказав я.

– Ага. Давай подумаємо, – сказав Касим, закурив сигарету і подивився у синьку улоговини.

– Волина при тобі?

– Ага.

– Краще викинь. Зараз підемо перекантуємось у когось днів зо три. А потім поїдемо, нічого нам тут робити. Менти затягають, а ще усіх собак навішають. – Я обернувся до кораблів, будинків і людей спиною. На те була своя причина. Ми знову рушили і йшли так, наче бачили все востаннє. Для когось ця історія могла продовжитися, – подумав я і зараз уявив її – рудоволосу, веселу і дурну, розумну щебетуху.

Потім руда зникла, її повезли на моря лікувати легені, і він цілими днями, із самого ранку, виходив на бабусин ґанок і дивився на абрикосу, що давно відцвіла, давно віддала жовті круглі плоди. Саме так – вона зникла, лишила його наодинці із самотністю, містечком, чорнявою і так далі. Він ображався на весь світ і мав на те причину. Чорнява кожного дня, рівно о третій, проходила дорогою – з прямою спиною, розпущеним волоссям, така тобі грецька богиня з книжки по історії. Він вітався з нею, вони говорили пару не зрозумілих ані їй, ані йому фраз і – розходилися. Але того дня був дощ. Хоча після дощу не розвиднилося, як то буває у тих краях, вона все одно вийшла і зупинилася. Цього разу волосся у неї було зібране у пучок, а обличчя було правильне, витончене, трохи бліде, із зеленими, як яшма, очима. Вона м’якша і спокійніша за руду, незважаючи на ніжну якусь істеричність, що протікала, здавалося, віками під її оксамитовою шкірою. І минуть роки й роки, поки він не скаже, втомлений, з обдертою шкірою від втрат – у неї була порода, у цієї зеленоокої.

– Ходімо, я тобі щось покажу, – сказала вона, і він пішов за нею.

Це перший і останній раз, коли він пішов за жінкою, і востаннє, коли зрозумів, що це спокуса – солодка, жарка і принадлива, як серпневий полудень; він ішов за нею, намагаючись полишитися думки, котра спустошувала його: він когось зраджує, руду напевне, чи ще когось. Потім, пізніше, коли він пообриває всі стосунки зі своїми фантазіями, повністю зануриться у рідкий і теплий, але реальний до притомного світ справжнього життя, він зрозуміє всю принаду того дня, принаду зеленоокої дівчинки, яка дійсно його кохала і хотіла дати більше, ніж кохання. Так буває лише в юності, – вирішить він. Пізніше, пропаливши роки, проживши міста, людей, гроші і здобувши