Софія - Олесь Ульяненко
– Іди за мною. А то пропадай, – сказала жінка, опустила гвинтаря, розвернулася і легко, як для такої туші, рушила вгору між куцих деревець та ще якоїсь рослинності. Він постояв, стенув плечима і рушив за жінкою. І тут землю так затрусило, що він поїхав назад – добрих сто кроків, що їх пройшов, він відмотав назад. Жінка продовжувала йти, а він сидів на сраці і дивився на неї, вже з неприхованим страхом. І тоді, наче вперше, наче крізь сон, він подумав, що недавно ще бачив хвилі синього моря.
1979 РІК. ПІВДЕНЬ
Історія ця могла мати продовження, і ніхто не бажав, щоб це так закінчилося. Прийшла її подруга, невелика, схожа на казашку хуна, з прямим носом і горіховими очима. Хвіст дороги, гірлянди синьо-зелених лампочок по обидва боки. Дівчата – одна зліва, друга по праву руч, п’яні. І клоуном стрибав між ними Касим. Він то робив жабу, то намагався стати на руки. Нарешті мені обридло на це дивитися, і я пішов спати. Перед очима білими свічками стояли абрикоси. Пізніше я почну розуміти, відчувати ці ситуації з порожніми пейзажами, короткими спогадами. Я упав на ліжко і проспав до ранку, напевне чекаючи, що вони повернуться десь близько опівночі. Ранок застав мене одного. Я прийняв душ, спустився до нижнього бару, відразу півквартала від будинку. Просидів там до полудня. О полудні, хвилина в хвилину, Касим увалився до порожнього бару, де літало сонце і пилюка в центрі танцмайданчика. Розмова у нього була коротка – вони грали в карти в одному з катранів. Потім він пішов відлити. Окрім нього, Інки та Лелі, в залі було ще четверо відвідувачів. Він розповідав, а у мене перед очима стояв порожній пейзаж. Найцікавіше, що цей пейзаж я зроду не бачив. Може, це уві сні, а може, десь іще було. Чи, може, буде – креснула така думка, надокучлива, але не шкідлива, як муха. Я провів поглядом уздовж стійки, напевне знаючи, чим закінчиться його розповідь. Але Касим замовк, почав смикати пальцями за моє плече.
– Давай доказуй, а не то я помру від твоїх ідіотських приколів, – сказав я, підтягуючи до себе кухоль пива. Але Касим мовчав так, наче перед ним валькірії влаштували стриптиз.
– Ходімо, припездку, додому. – Я ухопив його за лікоть і виволік на вулицу. Касим напрочуд слухняно плівся до самого будинку, до ліфта, а скрізь стояв день – порожній, залитий, наче соусом, сонцем. У кімнаті він сів, роззувся і почав обстригати на пальцях нігті. Я зазирнув йому в очі.
– Я не знаю, хто це зробив, – сказав він.
Я терпляче дочекався, коли він пообрубує свої ратиці. Касим хитро зіскочив і подався до дверей, поки я на кухні вовтузився з кавою. Я копняками заставив його повернутися назад. Зараз я бачив перед собою переляканого до рідкого проносу інтелігента, сина інтелігентів, і діти у нього виростуть з душами, чорнішими від землі. Касим заскиглив, і мені більше нічого не треба було.
– Я сидів у параші, а вони їх рубали молотками…
– Ясно… А Інка…
– Усі там.
– А хто її ховати буде? У неї, окрім нас, нікого немає.
– Нехай менти й ховають.
Я подався знову на кухню, налив повну склянку коньяку і випив один махом. Потім другу. Нічого кращого не знайшов, як дивитися у вікно на убогий пейзаж. Синьо-зелені лампочки ще горіли. Я повернувся.
– І що вони… ну… ті, хотіли…
– Та нічого. Просто вскочили і почали їх валити… А коли останню добивали, то ввалили менти… Абсурд…
– Да, ось тобі і не вір у зорепади… Історія зараз має продовження лише для нас. Для Інки все закінчилося, – спокійно сказав я, пошукав сигарети. – Нам треба звалювати.
– Куди? – Касим намагався застебнути сорочку.
– В Якутію. У Саха.
– Ти шо, в голову дався? – Він подивився на мене, цей маленький чоловік – маленький зовсім не на зріст, а просто з чимось недоробленим в обличчі. Нарешті той вираз зійшов, чи я звик до нього. Він подивився на мене з таким осудом, ніби у всьому, що сталося, винен я і ніхто більше. Я повернувся на кухню збирати торбу. Він спочатку побіг за мною, мовляв, ти куди, але насправді мовчав і всю дорогу смикав мене за плече. Я відштовхнув його і крикнув, щоб він забирався, але, здається, він нічого не розумів. Знову втік, хитро якось шаснув і зник. Коли я його знайшов посеред побитих боксерських груш та рукавичок, він з непробивним гумором аристократичного шимпанзе докурював драп. У мене зводило живіт від однієї думки про ментів, Інку. Весь час, коли повертаюсь до неї, мені кортить зацідити в зуби цьому покидькові, що вліз у моє, її життя, перевернув усе, а зараз у повному психозі, у повному ступорі курить драп з мокрими штаньми.
