Софія - Олесь Ульяненко

Він схопив мітлу і застрибав навколо озера. Тричі бзднув, чим повеселив мене найбільше. Далі був мій вихід. Удар березового дрючка вирубив молодого шарлатана надовго. Коли він очуняв, я відчув увесь смак слави і влади. Відразу прийшли ходоки: де бити білого ведмедя, як краще попросити тюлєшку, щоб він не ображався. Уся ця дрєбєдєнь, від якої я втікав, а вляпався по самі вуха. Прогнози мої збувалися якимось дивом, в якому я бачив не диво, а здоровий глузд і Провидіння, яке вкотре витягувало мене із халепи. Настала пора, коли мені привели трьох тринадцятилітніх дівчат. Дівчата штурхалися і хихикали, а я впав на спину, видав нелюдський крик і сповістив, що одружуватися мені Великий Дух поки що не велить.

Але трапилося непередбачене. Приїхала зоологічна станція. Я якраз обходив свої володіння, бабахкаючи у мідного тазика, розганяючи злих духів, як побачив її. Вона виходила з води і поправляла зачіску, абсолютно гола, наче вирізана з одного шматка, і груди підіймалися й опускалися від її рухів. Побачивши мене, вона остовпіла, але кричати не стала. Закуталася в кожуха і зникла в дерев’яному вагончику. Я дивився на неї і знав, що я завжди буду йти за нею, як за місячною доріжкою.

– Принцеса води, – сказав я і після цього взагалі перестав думати про щось інше. Я підходив до вагончика і повторював годинами, добами. І нарешті вона усміхнулася теплим карим поглядом.

– Я Лукаш.

– А я Надія.

На цьому все і закінчилося. Ранком усі полишили місце перебування, безпритульні собаки гавкали на порожнє місто, на подраний плакат з дірками у дві голови. А я стояв і згадував, як вона, не соромлячись наготи, виходила на берег. Мені сказали, що вони доїхали до Владивостока. І я вирішив дати драла з якутського селища. Словом, я прихопив шаманське причандалля – сковорідки і калаталки, траву і сушені галюциногенні гриби. Усе життя мене оточувала містика, а тут увірвалася залізна логіка життя. В одну ніч я перестав бути шаманом. Переді мною відкривався інший світ.

Більша частина тексту була зітерта за давністю. А починався він з Владивостока. Великий жирний птах сів на баржу і насрав на голову Софії. І вона несподівано розплакалася. Лукаш посміявся трохи, знову замуркав уві сні, нічого не згадуючи, наче маленька дитина, слухав її голос. Його донька. Вона ніяк не в’язалася з думками про те, що вона таки є його донькою. Він пустив слину, попискував уві сні. Її не стало чомусь такого дня, коли в житті хоч щось починало приходити до рівного кінця. В обід він просиджував за трупаками і вимірював щось на якійсь дивній машинці.

Було досить спекотно для Владивостока. Хижа, на яку я набрів, не була зимівником. Єдиний мешканець, «торчок», виповз із вінчестером у руках. Його хилитало, як напівпорожню бочку.

– Залазь. Будеш другим.

Я увійшов і відразу здогадався, що це маленький рибзавод. Рибна фабрика в мініатюрі. А Штепсель є чи не єдиним мешканцем цього заводу. Він стирчав на геричі, і його нічого не турбувало, окрім нестерильних шприців – тілом розповзлися болячки. Штепсель, як він відрекомендував себе, майже двометровий хлопець. У нього виявилися проблеми з корейцями. Він відбив у них заводик і зараз кайфує на цілому мішку героїну. А мені необхідно знайти Владивосток. На мапі я протер дірку.

Герич у Штепселя закінчився досить швидко. Почалася банальна ломка. Це мене злякало аж до спазмів шлунка. І лише здогадка про шаманські трави вселяла надію, що можна лишитися живим. Прийнявши узвар з червоного моху, Штепсель заспокоївся, але в натурі почав удавати з себе авіаносця. Він попадав у вогняний смерч і горлопанив, що гріє свою сраку на самому сонці. І тихо засинав. Взагалі, краще б його, сучару, ламало.

Нерви в мене були на межі. Нарешті я знайшов озеро, повне жаб, квакш. Ні риба ні м’ясо. І от я вручив Штепселю сачок і наказав виловлювати цих квакаючих тварюк з озера. Пускав на м’ясорубку, перемішував з фарбником, і вони йшли, улюбленці природи, під назвою «Ікра красная дальнєвосточная». Перших чотири ящики ми здали місцевим мешканцям за мінімальною ціною. На це повелися корейці, що шакалили в окрузі. Їм чистоганом ми втулили по кілька соток. Десь шістсот рублів за ящик. Відразу прояснилося в очах, і у Штепселя піднявся ай-к’ю. Ми перейшли на інший, світлий рівень нашого совєтського життя. Корейці купляли товари, ми рахували наші кровні «лисі», поки одного дня, вигріваючись на сонечку, я не побачив руду пробку, як від смерда. Так їздять лише корейські і японські машини.

– Штепсель! Робимо ноги.

І почався крос: по тундрі, по тундрі, по тундрі. З куряви вискочило кілька джипів, ощетинених битами; вони летіли, відкривши роти, гнучи матюччя тарабарською мовою, а ми зі Штепселем із шаленою швидкістю покривали метр за метром. Доки першим не впав на коліна Штепсель, і його в ту ж мить луснули корейською биткою. Далі захрущали ребра. Мої ребра. Я впав і приготувався до смерті. Але несподівано запала тиша. Я тихенько витягнув з глею голову і замахав руками. Усі наші переслідувачі стояли з піднятими руками,