Софія - Олесь Ульяненко

Вона зникла ще до ранку. Навіть запаху не лишила. А на ранок баба сказала, що он там, за рогом, де живуть Вигреби, син батька забив праскою. Він вийшов на вулицю десь у полудень. Дерева стояли свічками. Все було як у траурі. Відразу за поворотом вулиці починалася велика червона стіна. Ще за німців її будували. Будинок піонерів тричі осідав під землю, майже по самий дах, а стіна стояла. За стіною нічого не було. Там курили траву, сигарети, ще не кололися, але за півроку почнеться, ну, і застромляли у скоромні місця. Під червоною стіною було чорно від людей. Він зупинився, сів і став дивитися з того кінця. Убили якогось Панченка. А він сидів під червоною стіною, уткнувшись поглядом у рій людей, що гудів над убитим Панченком, а думав про круглий пружкий її живіт з акуратним пупком. У Панченка проламано голову, і туди, як у вулик, зліталися мухи. Він закурив. Віднедавна він почав курити. Курив він папіроси. Здебільше міцні, марки «Казбек» та «Бєломор». Решта пацанви тягнули солоденькі болгарські сигарети. Потім він знову встав і пішов кривими тінистими вулицями. У центрі, біля бару і буди з морозивом, він дізнався, що забито ще четверо: кого кочергою, кого сковорідкою, кого ножем. Що попід руку трапить. Діла…

Але будучи розумним від природи і дотошним, він глянув якось дивно на небо, клацнув губою і сказав:

– Хто лизав, у кого смоктали, а кому й того… Не виходьте, мужики, і не пийте, коли зорепад. Не вірте совєтській пропаганді… Ось так… Тільки це теж хуйня.

На нього подивилися з упередженням. Він ще постояв, не виймаючи рук з кишень і цигарки з рота, похитуючись на сонячному жовтому кругляку, з огидливістю внюхуючись у матіоловий вітер, а потім повільно рушив упродовж бордюру до того місця, звідки він вийшов, – така думка прошила його голову. Він уже не думав про її білий круглий живіт. Але пізніше, коли він зайшов і пройшовся бабусиним довгим коридором, повз бібліотеку, повз ще дві кімнати, він невідомо чому зупинився біля прочинених дверей, там, де нещодавно була вона і де досі висів у повітрі приємний, далекий, зовсім чужий запах. Але і не це примусило його згадати – маленький згорточок лежав на столі. І тут уперше він заплакав чоловічими слізьми. Тоді, у прогрітому сонцем, смертями дні із білими свічками абрикос він ясно усвідомив, що жінка не має милосердя. Він вийшов, подивився на долину. Над містом, над його пагорбами стояв запах смерті. Ось що він відчув, і це потім повернеться там, біля моря, у плаваючому ресторані. І потім, і після, і взагалі у довгій дорозі, промерзлій, наче сама ненависть, наче з пекла – крик розкаяного грішника, він виїдатиме цей образ, багато образів, що йтимуть у тупій черзі один за одним, наповзатимуть один на один. Він ще якось змирився з тим, що вона тягалася з товаришем його товариша, але ніяк і ніколи не міг уявити на їхньому місці пожежного, санітара, військового, триперного петеушника, навіть самого себе; ліплячи її образ з продувних вітрів юності і дитинства, він сам набирав якоїсь порожньої невагомості, котра спустошувала, наче напалм. Тому в той день, де в колодязі п’яти дворів чорно бовталася смерть, він вирішив усе. І все прийшло так швидко, що спочатку він злякався, а потім зрадів, наче сонячним різдвяним днем. І тільки тоді він назавжди покинув рідне місто. Пагорби. Степ. І землю, яка дихала і мала зябра.

Інка запхнула в круглого задка гребінця, хрюкала і ходила на чотирьох по квартирі. Касим заходився від реготу. Ми розсталися відразу біля плавучого ресторану. Я пішов зі своєю дівчиною – Аллою, Анною, Ларисою – хто його знає, молодість має паскудну властивість старечої хвороби плутати імена. Інка почала смикати свого хвоста, потім перевернулася на спину і задриґала ногами, зображаючи ще якусь тварину, щоправда, пальці її зараз смикали клітор. Касим узагалі здурів і бігав навколо Інки голяка. Не думаючи, чому і сам не знаю, що все обійшлося, я подався до своєї кімнати з непереборним бажанням на хрін звалити із цього паскудного, заваленого наркотою і сміттям містечка. Касим вихляв коліньми, наче туземець. Я постояв в амбразурі дверей. І сказав:

– Це точно воно…

Коли він вибрав місце, щоб посрати, то відчув щось не дуже приємне на своїй потилиці. Він продовжував видавлювати із себе лайно, але характерний клок-клам зупинив на секунду цей процес. Повільно він відвів рукою ствол, але той уперто ставав на місце – на його потилицю. Позаду щось голосно сопіло, наче горила зі столичного зоопарку. З того, що його не підривають, він розумів, що те, котре вихрюкує повітря, має трохи більший ай-к’ю, ніж горила чи інший примат. Нарешті процес у пришвидшеному темпі був завершений, штани натягнуті, а холодний стволяра відійшов убік. І голос, пискливий, як у мультяшного гнома, наказав:

– Рука вгору.

Він підняв одну руку вгору. Голос заверещав:

– Рука вгору!

Він підняв другу і повільно розвернувся. Те, що перед ним стояло, мало чим нагадувало мавпу, але й до людини воно ледь-ледь дотягувало. Перед ним стояла жінка років тридцяти, тримаючи наперевіс карабін. У неї було кругле монголоїдне обличчя, зовсім не саха, але напевне ще звідтоді, коли її предки