Софія - Олесь Ульяненко

у неї було дуже багато смачного траху і великі плани. Плани у цієї фарбованої лахудри, що читала якогось фіга Вордсворта, були такими – брати по максимуму і віддавати по мінімуму. Нормальна позиція, але претензійна для людини, що не мала мізків. Щоправда, вона тягнула своє бронзове красиве тіло так, що куди там, навіть Вордсворт тухнув з його інтелектом. Можливо, хтось Інні зробив дурну послугу, напевне Касим, доводячи, що на таких жінок чекає вічність… І не дочекавшись, сходять у могилу, куди такі фарбовані лахудри принесуть квітку на тепленьку земельку чи сплакнуть у душних тунелях крематорію. Вона образлива, сприймає лише власні жарти, мстива: як тільки вони з Касимом сварилися, то наш букініст приходив додому з фінгалом або шкутильгав. Побиття середнього ступеня. Інка хитро мовчала, зігнувши ніжку у бриджах, втупившись у книгу, але я здогадувався, що це її черговий йобар з хачиків або навіть й то… Власне, це мене не обходило. Голова у Касима працювала, але думав він виключно горлянкою, коли пив портягу, і членом. На більше і не розраховувало наше товариство. А ще Інка нагадувала мені мою руду.

Того дня вони вкотре посварилися, ми добряче посиділи, попили. Ресторан на воді, куди тягали блискучі хвости бобри і бобрихи місцевого істеблішменту. Справді день видався налитим, як помаранч. Плавучий ресторан гойдало під гірляндами. Дівчата наші були одягнені у яскраві, наче розкрас папуг, сукні. Ми пили густе червоне вино. Вино погойдувалося у келихах, лишаючи сліди на боках бокалів. Ми пило червоне молдавське вино, курили «Данхіл». Інна і Касим цілувалися за столом у купі квітів – просто тобі незабутня пара. Дорослі дяді і тьоті добродушно усміхалися. Попереду нас, обличчям до моря, сиділа вона, у дорогій вечірній сукні, копія Інки. Жінка розмовляла із чоловіком з велетенськими бакенбардами; у нього були довгі, з кількома перснями пальці, і він говорив, говорив одними губами з жінкою, почухуючи рожевими пальцями бакенбарди. Потім вони замовкли. Жінка сиділа спиною, всього раз вона обернулася, – обличчя кролика в окулярах, – і говорила про нас, я це розумів, наче на мене йшли хвилі за хвилями. Темрява впала так несподівано, зовсім не нагадуючи темряву. Я подумав, що зранку і до самого обіду, коли ми заїжджали за квітами, був паскудний настрій. А зараз я дивився на кругленький живіт Інки, а не подружки, на груди, не обтяжені ліфчиком, на вольтову дугу шиї з двома симпатичними родимками. І мені її захотілося. Голову крутило від вина, моря, запаху квітів. Це був той стан, коли ти нічого змінити не можеш, але що саме змінити, не знаєш. Передчуттям такі речі називаються, чи що. Інка танцювала. Білі тугі литки вискакували з-під сукні, мелькали сідниці, вона ніколи не носила трусів. Ліфчик і без трусів. Скільки разів я її бачив різну. Навіть трахав, як трахають гумову ляльку, але тільки зараз мені її захотілося, як ніколи не хотілося навіть руду. Бо руда була пам’яттю, як тисяча поколінь туди і вперед. Ось така, напевне, була руда. Швидше безплотна, романтична, платонічна і так далі… Напевне, я так тоді думав, чманіючи від теплого вітру, мельхіорових очей своєї подруги з теплою рукою на моїй, і все здавалося тихим, чарівним і що ніколи не закінчиться. Каскади жіночих литок, блискучі очі, груди у тебе на обличчі. І купоросовий вечір над морем. Я подивився чомусь на годинника з бутафорськими стрілками. Потім на кельнера, що безшумно прослизнув між нами і пішов попід бортом, підтримуючи тіло об бортик лівою рукою. І тут воно трапилося: почався зорепад. Народ радісно заверещав, заплескав у долоні. Усі зірвалися. Інка шаленіла разом з Касимом, витанцьовуючи чудернацький танок. Тільки я сидів, тримав за руку безіменну свою подругу і тупо дивився на небо. Все швидко минуло. Повернувся Касим з Інкою.

– Чого радієш, йолопе. Треба чесати додому і не вилазити кілька тижнів. Або сидіти тихше води і нижче трави, – сказав я і вихлюпнув вино, чорне у напівтемряві, Касимові під ноги.

1977 РІК. ЦЕНТРАЛЬНА УКРАЇНА

Над містом пройшов зорепад. Травневим вечором, що наскрізь пропах матіолою, свіжою травою з полів. Тоді вона і прийшла до нього. Вона прийшла до його бабусі, через довгий коридор, у крихітну кімнатку. Вона пройшла, зачепила по-дорослому своє руде волосся, висока і тонка у стані, з красивими жіночими руками, але не витонченими, не наманікюреними як слід. Вона роздяглася, сіла поруч, зовсім по-дорослому склавши руки на животі, і він дивився то на її живіт з трикутником волосся, то на двійко невеликих, але високих грудей.

– Його забрала мати, – сказала вона. – Поїхали до тата в Ташкент.

– А мені що до того. Га?

Вони зустрічалися зараз дуже рідко. Він водив уже п’ятнадцятилітню банду, і від нього стогнало замалим не півміста. Скоро він поїде, але цього ніхто ще не знає. Можливо, бо не хоче скніти у цій дірі. І зараз йому насправді не хочеться бачити її. Він здогадується, чому вона прийшла.

– Я… Хочу спробувати так… Щоб лизали мені, а я його тримала в роті…

Але далі вона нічого не сказала, наче піймала хвилю, і справді піймала її. Він подумав, а хто у кого навчився? Може, у жінок воно в усіх однаково виходить? Вона лягла, труснувши рудою головою. Зігнула ноги в колінах, розставила якомога ширше. Де вони цього вчаться? Він сунув їй між ніг свою головню, наче переляканий спанієль. Вона засміялася низьким, приглушеним смішком – раніше він від неї такого не чув, а вона сміялася все тихіше, то напружуючись, то розслаблюючись тілом. А на вулиці цвіли матіоли. Потім пішов зорепад. Він подумав тоді: якби вона прийшла після зорепаду, якщо б і прийшла, то чи вийшло б у них цієї ночі так чудово. Бо й до цього вона не дуже зберігала вірність: