Ініціація - Люко Дашвар
І до «Тойоти». Перегуда його за комір — хап!
— Ти куди?!
Посмішка злетіла з Германової пики: вишкірився, дивився на Перегуду хижо.
— Що відбувається?
— Це ти мені скажи, що відбувається, — так само хижо вишкірився Перегуда. — Обдурив бабцю, вкрав її квартиру, саму викинув у сільські хащі, а щоби бабця не кіпішувала, паспорт її поцупив! Паспорт бабин де? У тебе? Паспорт жени сюди!
— Що ви собі дозволяєте?! Руки приберіть! — Герман відсахнувся, підборіддя ще вище. — За законом я говоритиму тільки з пані Наталею чи її адвокатом!
— А я і є адвокат!
— Який ти адвокат? Ти сусід! — кинув Герман.
— А в нас люди, куди не глянь, чи адвокати, чи прокурори для своїх сусідів. Паспорт де?! Чи ти думаєш, я для забави сто кілометрів до Києва намотав? Чи для того, аби твою брехню слухати? Хочеш за законом? Віддай бабин паспорт, і буде тобі за законом! З усім розберемося! І кому бабина квартира відійшла, і хто її обманом на село закинув, і кому за все те відповідати!
Герман відступив ще на крок, попросив паузи: мовчав, дивився на Перегуду вороже, а коліщатка в голові крутилися, складали пазли.
— Я зараз поясню дохідливо, щоби до тебе дійшло, — заговорив тихо-впевнено. — Ти ніколи нічого не зможеш довести! Повір, я за свої слова відповідаю! Усі угоди з нерухомістю засвідчені шанованими професіоналами, усе чисто, і те, що в старої настрій помінявся чи просто дах поїхав, ще не привід зчиняти отакий ґвалт. Заспокойся, мужик. Тобі потрібні неприємності? Бо знаєш, як усе це виглядає? Посеред білого дня до мене підходить незнайома людина… Я навіть імені цієї людини не знаю! І ця людина починає мені погрожувати, звинувачувати бозна в чому. І що я маю робити за законом? Я повинен викликати поліцію! І я викличу! І напишу на тебе заяву! І ти забудеш про Наталю Іванівну Костомарову, тільки за своє думатимеш! Бо я зроблю все, щоби ти довго і нудно переконував слідчих, що ти не хотів мене вбити!
— Отак, значить!
— Повір, я обмалював тобі цілком імовірну законну перспективу.
— І хєр із нею, з такою перспективою! Раз закони отак працюють, обійдемося без законів, — уперто відповів Перегуда. — Зараз поїду на хутір, закину бабцю в «Ниву», привезу і покину в твоїй хаті! Тільки б живою довезти, бо вже геть слаба. Та мені по цимбалах, чуєш? Помре дорогою, то мертву в твоїй хаті покину. Ти це діло заварив, тобі і розгрібати!
— Мужик, що ти мелеш? Куди ти її привезеш? Сюди? — Герман усміхнувся криво, показуючи на старовинний будинок. — Я тут не живу, чуєш? У мене вже немає тут житла! Як і в Наталі Іванівни Костомарової. Вона продала, я продав. Які питання? Ти навіть не знаєш, де я нині мешкаю.
— Та чого ж не знаю! — нахабно збрехав Перегуда. — Аби не знав, і розмови би з тобою не починав! Отак, йолопе! Ти готуйся! Увечері поспілкуєшся з колишньою сусідкою, якщо ще живою тебе зустріне, — і пішов до «Ниви».
Сунув, матюччя гнув: ніколи б не вийшло з нього детектива чи, приміром, слідчого. Не вміє отак хитро розмову закрутити, аби людині самій захотілося покаятися, виправити помилки. Ріже правду-матку, а результату від того — нуль, тільки на серці гірка безпорадність. Нащо за Германом гнався? Що з’ясував? Що той покидьок? Що всі Павлові припущення: про мутну схему, за допомогою якої столичний нотаріус позбавив бабцю житла, — реальність? І яка з того користь? І дурному зрозуміло: бабця квартиру на Хорива ніколи не поверне, доживати їй біля Перегуди, і він дарма збрехав, що знає, де живе Герман. Якби і знав, ніколи б так із старої не позбиткувався, щоби запхати її в «Ниву», привезти на квартиру Германа і пред’явити нотаріусу як головний речовий доказ.
Тільки дверцята «Ниви» розчахнув — поряд «Тойота» пригальмувала. Обернувся: з салону автівки на нього презирливо дивився Герман.
— Мужик, ти не забувай. Не тільки ти знаєш, де я живу, — сказав. — Я теж знаю, раз ти сусід старої.
— Налякав їжака голою сракою!
— Нащо мені тебе лякати? Я і без погроз знаю, що з такими трапляється! Поки чужими хатами займаються, про свої забувають. А потім такий схаменеться, бігом до своєї хати, а хати нема!
Перегуда не встиг і видихнути від гніву: «Тойота» зірвалася — тільки куряву з-під коліс і побачив.
— От же падло! — прошепотів. Потягся до мобільного, бо чогось терміново захотілося зателефонувати Тасі. Сказати: «Таке падло твій колега, Тасю! Як ти тільки не гидуєш, що таке падло тебе торкається, га?»
По кишенях — а нема мобільного! Утік до рук «дресалівців» разом із грошима, ключами від хати.
— І три години скоро спливуть, — згадав.
Усівся за кермо, задумався: надто багато неприємних подій сталося цього дня. Так багато, що вже би і доста! Почав гортати день від ранку: бабця в хаті. Хоч тут без проблем. Сир продав. Потім виродки з «Кресала» намалювалися. Потім Тася з цим козлом. І що головне? З чим починати розбиратися в першу чергу? До кого стукати?
«Гіві», — вирішив, і в тому була логіка: грузинський ресторан, куди Перегуда привозив сири, розташовувався у самому серці Подолу, від Хорива — кілька кварталів, пішки за п’ять хвилин дістатися можна, а хазяїн ресторану — поважний літній грузин Гіві з молодими блискучими очима — завжди зустрічав Павла не як ділового партнера, а як друга.
…Гіві уважно вислухав сповідь Перегуди про напад незрозумілих патріотів, які затаврували його московським гандоном і заборонили привозити сири в столицю, задумався. Поставив на стіл пляшку «Кіндзмараулі», показав на неї Павлові: вина? Ні? Не чекаючи відповіді, відставив пляшку, дістав із полиці графинчик з чачею, налив у дві чарки.
— Так я ніби теє… за кермом, — буркнув Перегуда, але з поваги до Гіві трохи пригубив грузинської горілки. Подивився на грузина збентежено. — І що мені робити?
Гіві виявився справжнім стратегом.
— Знаєш, — сказав, — мені до смаку твої сири. Якісні в тебе сири, але
