Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
— Ельзо, Ельзо! — гукала метка Пуфмутер, шастаючи поміж своїх підлеглих.— Дитинко, сходи он із шарфюрером, йому треба пришити гудзика. Ти зробиш це краще за інших...
Розшаріла синьоока блондинка, маленька, кругленька, на вигляд ще зовсім підліток, жваво вискочила з гурту повій і підбігла до старої відьми.
— Я, матусю, зроблю все як слід. Шарфюрер буде задоволений,— сказала Ельза і, грайливо підстрибуючи, подалася за здоровилом-есесівцем у барак, що вже стояв без вікон і дверей...
Поки прибули вагони, Ельза на прохання Пуфмутер ще двічі ходила «пришивати гудзики»...
Ось подали ешелон. Пуфмутер із своїми «янголами» сіли у три пасажирські вагони. Крім сили-силенної різних продуктів, їм дали на дорогу ще й п’ятдесятилітрові термоси з гарячою стравою. А нас натрамбовували в кожен телятник по сто чоловік, та оскільки сто не вміщалося, то решту кидали прямо на голови тим, що вже стояли у вагоні. Кати не дали нам на дорогу ні грама продуктів, ні ковтка води. Позабивали двері, і поїзд рушив. Коли через кілька діб ешелон прибув у Маутхаузен, живими залишилося менше половини в’язнів... Та це я забіг далеко наперед. Повернімося в Освенцім 1943 року.
Через півроку після урочистого відкриття будинку розпусти його знову розширили, зробивши додаткове відділення па сорок кімнат для обслуговування «передовиків» з числа неарійців. На роботу взяли молоденьких дівчат-єврейок. І сюди брали тільки добровольців. Та це вже була охота, гірша неволі. Перед нещасними був вибір: крематорій або добровільна проституція. Я сам бачив, як одна жінка, вже йдучи в газову камеру, благала есесівців взяти її шістнадцятирічну доньку в будинок розпусти. Бідна мати, наче причинна, рвала на дівчині одяг — квапилася показати доньчині принади...
Кожній дівчині, котра обслуговувала неарійців, адміністрація встановила «виробничу норму» — тричі на тиждень вона повинна була приймати по шість «візитерів», тобто сімдесят два «візитери» на місяць...
На Нюрнберзькому процесі з'ясувалося, що такі «культурні заклади» були майже в усіх концтаборах фашистської Німеччини. Мало того, як посвідчила француженка Клод Вайян-Кутюр’е, в Освенцімі широко практикувалася замаскована проституція. Часто есесівці в супроводі наглядачок заходили в бараки жіночого табору, відбирали на свій смак молоденьких дівчат і забирали їх начебто як служниць. При цьому старша наглядачка інструктувала дівчаток, наказуючи їм беззастережно виконувати все, що від них зажадають. А перед цим дівчину роздягали в присутності есесівця догола, нібито для медогляду з метою виявлення нашкірних захворювань — корости, лишаїв, екземи. Все це робилося з відома головного коменданта всіх жіночих таборів Освенціму Марії Мандель, яку в’язні іронічно називали Святою Марією. (В грудні 1947 року польський Верховний національний трибунал у Кракові засудив її до смертної кари).
Після Ауфмейєра і Пауля блокшрайбер Вацек, на прізвисько Плюгавий, був третім божком у блоці. Вацек однаково добре володів німецькою і польською мовами, бо сам походив із польських фольксдойче. Це був запеклий кримінальний злочинець, садист і гомосексуаліст. Прізвисько Плюгавий якнайкраще пасувало до нього. Лисий, миршавий, метушливий, він був неперевершеним підлабузником І облесником. Своїми каламутними собачими очима Вацек пильнував кожен рух Ауфмейєра і блокового Пауля, наперед угадуючи їхні бажання. Потрапивши до табору за тяжкі кримінальні злочини, він швидко зорієнтувався тут і невдовзі став старшим писарем блока — очолив блокову канцелярію, вів бухгалтерський облік живих і мертвих. Він люто ненавидів політичних в’язнів, всіляко знущався з них і жив душа в душу з кримінальними злочинцями.
Решта табірних придурків,— а їх у блоці налічувалося близько п’ятдесяти,— всі до одного були з кримінальників, яким, кажучи табірним жаргоном, проби ніде було поставити. До цієї братії входили штубові, помічники штубових, штубові писарі, молодші штубові писарі, капо, унтер-капо, форарбайтери, штубендисти, чергові, лойфери і просто «організатори», роздавачі їжі, піплі та інші холуї. Всі вони немало попили нашої крові, однак порівняно з трьома головними китами це була дрібнота.
Були в Освенцімі й політичні в’язні з німців — комуністи, соціал-демократи. Вони не користувалися ніякими пільгами, за винятком тих, які визнали Гітлера, прийняли нацистську ідеологію і виявили бажання «спокутувати свою провину чесною працею», тобто погодилися зайняти посаду капо. Такі старалися не згірше за кримінальних злочинців, хоча й носили на одязі червоні вінкелі як політичні. Їм дали великі привілеї, бо вони наочно демонстрували «перемогу націонал-соціалістського духу», що «перевиховав» їх. Одначе таких було мало. Як відомо, Комуністичну партію Німеччини було розгромлено, більшість комуністів знищено, а ті, кому вдалося уникнути арешту, пішли в глибоке підпілля. Мабуть, саме тому комуністів в Освенцімі були одиниці. Вони жили в таборі на тих же правах, що і всі в’язні,— голодували, терпіли побої і знущання, в той час, як кримінальні злочинці харчувалися з есесівської кухні, та ще й одержували з дому посилки.
Німецьким політв’язням дозволялося раз на місяць посилати рідним листівку такого змісту: «Живий, здоровий, почуваю себе добре, нічого мені не бракує». Тих, хто намагався писати інше, суворо карали. Якщо політичний в’язень помирав або його знищували, адміністрація табору сповіщала рідних: «Помер від тривалої важкої хвороби — раку, і медицина, на жаль, виявилася безсила». Далі висловлювалося співчуття сім’ї і повідомлялося, що рідні можуть одержати урну з прахом покійного, якщо внесуть до банку десять марок — плату за урну, кремацію та доставку праху. В урну насипали попелу із загальної купи. Чого-чого, а попелу в Освенцімі вистачало...
Після того як Пауль виголосив перед нами свою промову, а Вацек переклав і прокоментував її, Бандитові здалося, що ми без ентузіазму поставилися до його персони. Він заходився тут-таки вчити нас поштивості. Врізавшись у стрій в’язнів, Бандит, наче довбнями, гамселив своїми пудовими кулаками усіх підряд. У цей час Плюгавий шулікою наскакував збоку, дубасив нас гумовою палицею
