Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
Антох думав це і почував себе так, ніби їх, Блазіїв, стояло тут два. Один денно й нощно працює для братства, бо треба якось жити, а другий бунтується. І не супроти братства, проти Рогатинця. Антохові не раз кортить докопатися причин тієї нехоті, протесту, бо ж не поклоніння перед єпископом (навіщо йому здався той Балабан?) і не те, що скарбником не став (виберуть на другій елекції, Бабич у грошових справах нехитрий), зовсім щось інше наштовхує Блазія проти Рогатинця. Якийсь він — ніби пророк. Хоч би до корчми пішов, хоч би за дівицею оглянувся… Усіх, хто коло нього, сковує своєю волею і метою, яку бачить він один. Ну, хай буде школа, навіть — академія. Чи ж то перша на світі? Ну, стануть русини членами ради Сорока мужів у магістраті — хіба тоді податки зменшаться? Був би Рогатинець мудріший — з братської каси жили б, ще й як! Та ні — волі духу прагне.. А хіба не відпочиває душа, коли поїси добре, перехилиш пугар, з добрим чоловіком порозмовляєш? А сам — ну, хто він такий сам? Сідляр. Найзвичайнісінький репаний ремісник. Ні краплі шляхетської крові. Якби хоч з трохи вищого стану, то вже б і не жаль слухатися. А коли говорить… Та хіба Антох не вміє говорити? Скаже деколи й мудріше, і пролітають його слова повз вуха людей, а коли Рогатинець — в очі дивляться, на шибеницю готові йти…
Здавалось би — чого вже більше потрібно? Віддав Корнякт — то шляхтич справедливий! — у фундуш на дзвіницю, аби лише вона називалась його ім'ям, страшну суму грошей (чи то конче було будувати таку вежу, щоб аж у небо впиралася), то мовив Антох до Рогатинця: «Розділи трохи між нас, ми ж бідні». А він тільки глянув і таке відказав, що після того ти вже не ти, а шмата:
«Одного разу, Антоху, злодії костьол обкрадали. Один заліз із заболоченими чоботами на вівтар, а другий каже: «Ти забруднив обрус». — «То нічого, мій синку, — відповів перший. — Бог дивиться на чисте серце, а не на ноги».
Муляри зводять шкільний будинок. Скоро прийдуть сюди спудеї, дидаскали, скоро тут сновигатимуть вчені мужі, і тоді до Блазія буде ще менше поштивості. Боже, Боже, а які почесті й висоти даруєш ти деяким людям!
І тут Антохові згадався чорт… Він жахнувся в душі, що донині не забув його, адже справжній християнин давно повинен відхреститися від таких згадок; Антох, хоч який був розморений сонцем, квапно перехрестився. А тоді побачив ангела.
З бездонної синяви літнього неба падав голуб просто на шпиль Домініканського костьолу і коли тихо сів на хрест, вмістившись саме посередині сонячного круга, Блазій побачив, що в голуба золотоволоса дівоча голівка. Він охнув, і так йому стало добре на серці, бо збагнув, що Господь дозволив йому зріти не тільки чортів, що це благословенне для нього знамення: кому, крім нього, щастило бачити живого, не намальованого ангела?
Блазій підбіг, щоб поглянути на нього зблизька, ангел змахнув крильми і закружляв: може, сяде на шпиль Корняктової дзвіниці, тоді Антох видряпається наверх і проситиме в нього кращої для себе долі; ага — сяде… Як може сісти, коли тут духовні особи не в пошанівку? Ангел, зробивши коло, шугнув понад Руською і завернув до палацу архієпископа.
— Грішні ми… — прошепотів Блазій.
— Невелика біда, Антоху… — Блазій здригнувся: біля нього стояв Рогатинець, він вийшов з душного, пропахлого фарбами приміщення друкарні подихати свіжим повітрям. — Он катедрі Папа дав право за мзду відпускати гріхи не тільки грішникам, а й душам у чистилищі.
— Ти мені, Юрію, такого не говори… — Антох улесливо посміхнувся, та вмить споважнів і повторив те, що колись сказав Мацькові Патерностеру: — Коли сам що задумав, то твоя справа, а я твердий православний… Ангела тільки–но бачив.
— А чорта — ні?
— Бачив колись і чорта…
— Слухай, Антоху, — Рогатинець поклав Блазієві руку на плече, — я ще раз кажу тобі: перестань пити. Ти ж знаєш, що записано в статуті. Вимажемо тебе зі списків.
Блазій від кривди аж почервонів.
— Та що це, в'язниця у тебе? Нічого не можна… Та хіба на тобі світ клином зійшовся?
— Ніхто не тримає, — відказав холодно Рогатинець. — Але той, хто залишається в братстві, мусить знати, для чого це робить і від яких утіх і вигод відмовлятися повинен. Твій світ, Антоху, замикається поволі в тобі самому — у твоїх жаданнях і прихотях…
Рогатинець говорив і пильно дивився в кінець провулку, бо побачив: з Руської на Зацерковну завернув священик — низький, набитий, з патерицею в руці, — і впізнав у ньому Балабана.
За єпископом ішли два крилошани.
Юрій подався Балабанові назустріч, зупинився перед ним і схилився, щоб прикластися до руки єпископа, але той, заклавши руки за спину, мовив:
— Ти сплатив мені борг, а Друкаревич — ні. За ним його і батькові борги. Веди в друкарню.
Іван Друкаревич, син Федорова, худий сухотний парубок, відтискав на верстаті аркуші — друкував новий наклад батькового «Букваря» для братської школи. Він саме приклав латунну таблицю до рами з набором і засував її під прес, коли побачив свого колишнього хлібодавця і пана. Суворий вигляд єпископа не обіцяв нічого доброго, Іван опустив руки, поник.
— Борги ти сплатив мені? — спитав Балабан, підвівши патерицю.
— Сплачу, владико, — благально глянув на єпископа Друкаревич. — Напечатаю «Буквар», він дорогий, а мені належаться прикладки — багато примірників, я їх продам…
— Не надрукуєш! — вереснув Балабан. — Зогниєш у борговій темниці! Я тебе з біди витяг, а ти… Я вам друкарню дав, а ви… — єпископ захлинався від люті.
— Що це означає, владико? — заговорив Рогатинець.
— Ставропігія, неповинування крилосу! Тільки–но з гною вилізли і вже Бога за ноги спіймали! Від турків взяли собі самоврядування, свої присяги складаєте, суди чините, через вас інші церкви відмовляються від послушенства, антихристи, єретики! — Балабан розмахнувся патерицею на
