Щоденник злодія - Жан Жене
Мої пальці злиплися від соку ягід омели, які ми чавили під Новий рік. Мої долоні повні його сперми. Наша кімната затінена мокрою білизною, що сушиться на шворках, кривулясто протягнутих від стіни до стіни. Це шмаття — сорочки, труси, носові хустинки, шкарпетки, рушники, спідні — розчулюють душі й тіла двох молодиків, що мешкають в одній кімнаті. Ми засинали як брати. Якщо його долоні розм'якали від тривалого перебування у мильній воді, він відшкодовував цю ваду шаленством своєї пасії.
(Текст про примирення із Жавою знищив автор, який турбується, плекаючи ніжність до свого героя.)
У кожному великому місті Франції є бодай один знайомий мені злодій, з яким я працював або познайомився в тюрмі, з яким ми укладали плани, готувалися й обкручували різні оборудки. Я певен, якщо я опинюся у місті сам, то кожен із них мене завжди підтримає. Цих хлопців порозкидало по всій Франції, а то й за її межами, хоч я й не часто їх бачу, вони — моя розрада. Я щасливий і спокійний, знаючи, що вони живі — здорові й чекають свого часу, причаївшись десь у тіні. У мене в кишені невеличкий записник, де занотовано їхні зашифровані імена, чим я дуже тішуся. Він має таку саму владу, як і член. Це мій скарб. Я переписую: Жан В. із Ніцци. Я зустрів його якось уночі в садах Альбера І. Йому забракло духу вбити мене, щоб украсти мої гроші, але він навів мене на одне дільце в Мон-Бороні. Рене Д. з. Орлеана, матроси Жак Л. і Мартіно залишилися в Бресті. Я запізнався з ними в Бужанській в'язниці. Ми разом займалися збутом дурману. «Кіт» Деде із Ніцци, з яким ми здибалися в Каннах. Із Ліона: ділові хлопці, негр і власник бор-делю. Із Марселя я таких знаю душ із двадцятеро. Ґабріель Б. із По і т. д. Я вже казав, що вони вродливі. Але їхня краса незвична, якась інша — вона знаходить свій вираз у силі, у відчаї, у безлічі якостей, виклад яких вимагає коментарю: сором'язливість, хитрощі, лінь, покірливість, зневага, досада, сміливість, легкодухість, страх… Список буде ще довгий. Ці риси написані на обличчях та тілах моїх друзів. Вони штовхаються, чергуються і б'ються між собою. Ось чому я кажу, що вони наділені душею. Крім спільних справ, які нас лучать, ще додається таємна угода, своєрідне взаємне зобов'язання, угода, яку, здається мені, майже неможливо порушити, але знаючи це, я її пильную ще більше як ока в лобі: це спогад про наші любосні ночі або швидкоплинну любовну розмову, або дотики, сприйняті з усмішкою, і притлумлене зітхання в передчутті насолоди. Всі, гадаю, зі мною ґречно погодяться, що я перевантажую себе в кожному із їхніх шорсткостей, як межами, де поляризується струм. Я думаю, що всі вони потай таким чином усе більше підбадьорювали, надихали мене, додавали моєму серцю мужносте і давали змогу нагромаджувати силу — що била з них — щоб їх боронити. Та все ж я залишився сам. Записник, що в мене у кишені, є свідченням того, що я мав таких друзів; але їхнє життя, вочевидячки, таке саме безладне, як і моє, і насправді я нічого про них не відаю. Більшість із них, можливо, у в'язниці. А де ж решта? Якщо вони блукають світами, чи зустрінусь я з ними ще колись і чи впізнаємо ми один одного? І все ж, якщо суперечності між мерзенністю і благородством мусять залишитися, чи зможу я розпізнати в них рештки гордощів та непохитносте, усвідомити їх як розрізнені частки суворосте, які я хочу об'єднати в собі і свідомо створити з них шедевр?
Ув Армана — морська статура, масивна і стомлена, погляд важкий, голова голена, ніс приплющений — не від удару кулаком, а від того, що натикався, розквашуючись об нього, на шкло, яке відокремлює нас від вашого світу — його подоба, як не тоді, то нині воскрешає у пам'яті каторгу, наипоказовішим і найяскравішим заступником якої він мені здавався.
Я відчував у ньому потребу, горнутися до нього, але тільки тепер, упавши в розпач, я в нього поринаю. У ньому я розпізнавав щось материнське, а не жіноче. Саме так чоловіки звертаються подеколи один до одного.
— Ну що, Старенька?
— Привіт, Повійнице!
— Це ти, Лошице?
Такий звичай у злиденного і карного світу. Покараний за злочин носить на тілі — або в душі — печать усихання. (Я маю на увазі якусь квітку, найчастіше лілею, якою таврували злочинців.) Такі звертання свідчать про повний занепад колись дужих чоловіків. Оскільки вони споневажені, то можуть миритися із двозначністю. Вони навіть жадають її. Ніжність, до якої вони схильні, — не жіночність, а відчуття свої двостатевості. Мені здається, ніби вони ладні запліднювати самих себе, відкладати яйця і висиджувати їх, і попри те все жало самців буде не менш смертодайне.
Серед найубогіших злидарів кажуть:
— Як справи, Злодійко (або Лахмітнице)?
Гвіана — теж жіночого роду. Вона всмоктує в себе отих усіх самців, яких звуть «крутими». До того ж вона тропічна країна, розташована на земляному поясі, гарячково збуджена — від золотої лихоманки, — країна, де в джунглях на мочарах іще переховуються дикі племена. Власне, до неї я і скеровую свої стопи — бо зникнувши, вона й досі залишаються ідеальним місцем зла та каяття, якого прагне не моє фізичне тіло, а те, що пильнує за ним, — із жахом, змішаним із утішним сп'янінням. Кожен із «крутих», хто її часто відвідував, залишився мужній — як ото Злодійка і Лахмітниця — але крах навчає їх того, що доводити їм це даремно. Арман виглядав утомленим. Він спочивав на своїх м'язах, як герой на лаврах, він почувався при силі і спочивав на ній. Якщо він хапав за ніжну потилицю якогось хлопчину, приневолюючи того нагнутися, то був лише мимовільний рух, свідчення того, що він не забув прийомів і розпусної моралі світу, де йому довелося тривалий час жити, і звідки, гадаю, він до нас і прибився. Його доброта, як уже згадувалося вище, полягала в тому, що він виявив до мене гостинність, і вона з найбільшою повнотою і непохибністю задовольнила мої найзаповітніші бажання, які я сам виявляю з великим зусиллям, згідно з отими двома поняттями цього враження — хоча тільки вони, ті бажання, здатні видобути з мене найбездоганнішу, тобто найтотожнішу зі мною сутність. Я марив Гвіаною.
