Щоденник злодія - Жан Жене
Того вечора, коли я перебирав пальцями його кучері, він задумливо звірився мені:
— Як би мені хотілося бодай одним оком глянути на свого хлопчика.
Замість збудити в ньому якусь жорстокість, ця фраза його розчулила. (Якось, під час висадки на берег він зробив дитину одній дівчині.) Мій погляд, спрямований на нього, стає серйозніший і лагідніший. Я уважно розглядаю цього хлопчину з гордим обличчям, з усмішкою, із жвавим, ніжним і лукавим поглядом, як молоду дружину. Кривда, якої я завдаю цьому самцеві, спонукає мене раптом до пошанівку, а його ця глуха, віддалена і майже притлумлена кривда робить млосним, як спогад про страждання при пологах. Він усміхається до мене. І я все більше виповнююся щастям. Я відчуваю, що моя відповідальність зросла, неначе — в буквальному розумінні — небо щойно благословило наш шлюб. Але чи зможе він пізніше, в обіймах своїх коханок, забути те, чим він був для мене? Що станеться з його душею? Чи загояться рани? Чи поведеться він у цьому разі так само байдуже, як і Ґі, чи посміхатиметься так само, як він, знизуючи плечима, щоб відкинути назад себе і пустити за вітром, віддаляючись своєю жвавою ходою, цей важкий і незглибимий біль: меланхолію зраненого самця? Чи не з'явиться у нього до всього якась погорда?
Роже часто радив мені не залишати його надовго з педиками, з якими він злягається. Ми вдавалися до таких осторог: щойно він виходив із пісуара або з лісочка, де до нього пристав гомик, Стілітано або я супроводжували його, тримаючись віддалік, аж до кімнати — зазвичай у невеличкому готелі, власності колишньої повії, на якійсь брудній і смердючій вулиці, — там я (або Стілітано) чекали кілька хвилин, а відтак піднімалися за ними.
— Гей, ти ж не барися, Жанно. Ти чуєш? Не зволікай.
— Усе-таки йому треба дати час роздягтися.
— Певна річ. Але потім дій швидко. Перед дверима, як завжди, я кину паперову кульку.
Він так часто і наполегливо напучував мене, що одного разу я його запитав:
— Але чому ти мене так квапиш? Ну, трохи зачекаєш.
— Ти сказився. Я боюся.
— Боїшся чого?
— А що коли якийсь зальотник почне мене лапати, — тоді я пропав. Я не впевнений, що не піддамся.
— Ну, що ж, піддавайся.
— Зваж, я дуже збуджуюся, еге ж. Але цього робити не слід. Не кажи про це Стілові.
Блукаючи лісом у супроводі людожера, Роже засіював свій шлях дрібними білими камінцями; ув'язнений злим наглядачем, він сповіщав про себе залишеною біля своїх дверей звісткою. Якось увечері я вирішив по-дурному покпити з його страхів. Ми зі Стілітано довго чекали, перш ніж піднятися нагору. Коли ми натрапили на потрібні нам двері, то обережненько їх відчинили. Крихітний вхід, вузький, як альков, відокремлював нас від кімнати. Простягнувшись голяка на ліжку, з червоною гвоздикою, затиснутою між великими пальцями ніг, Роже зачаровував старого пана, що повагом роздягався перед дзеркалом. До речі, у цьому дзеркалі нам і відкрилося це видовище: Роже вправним рухом підніс ногу до своїх губ і схопив гвоздику. Нюхнув її і засунув собі під пахву. Старий виглядав збудженим. Він плутався у своїх ґудзиках, шлейках і пристрасно жадав молодого тіла, яке так вправно покривало себе квітами. Роже осміхнувся.
— Ти моя в'юнка колюча дика ружа, — прожебонів старий.
Не встиг він закінчити речення, як Роже, відкинувши ковдру, трепетно перевернувся долічерева, встромив гвоздику собі в зад і, припавши щокою до подушки, закричав сміючись:
— Ти зараз теж почнеш колотися!
— А ось і я, — вихопився Стілітано, — рушаючи до нього.
Він був спокійний. Його соромливість — я вже розповідав, як вона інколи приоздоблювала його майже звірячу жорстокість, одначе нині розумію ліпше: ота його сором'язливість була не якимось чітко окресленим предметом, а чимось на взір вуалетки, яка прикриває його чоло та руки (вона не забарвлювала Стілітано), і не так почуттям, як незручністю, тертям, яке заважало злагоджено і шляхетно взаємодіяти різним частинам внутрішнього механізму, відмовою організму брати участь у радості іншого, протилежністю свободи, до якої, тієї протилежності, можливо, спричинилося дурнувате боягузтво; мені совісно називати таку сором'язливість оздобою (хоча, як на мене, це не означає, що згадана глупота інколи не надає рухам — чи то через вагання, чи то через різкість — певного чарунку, якого без неї вони були б позбавлені, і що цей чарунок не міг бути для них прикрасою), адже Стілітанова соромливість уже поблякла, і те, що викликало її, не було каламутним напливом думок чи таємничих хвиль, не було сум'яттям, що несло соромливість до незвіданих нових і водночас заповітних країн (я був би зачарований її ваганнями на порозі світу, відкриття якого бентежило рум'янцем його щоки), не було коханням, — то був відступ власне життя, яке залишало місце лише жаскій порожнечі недоумства. Я пояснюю Стілітанову поведінку, як можу, — самим лише забарвленням його шкіри. Цього замало. Але, можливо, саме в такий спосіб мені вдасться описати той бляклий образ, який зберегла моя пам'ять, — цим разом його чеснота не заважала ні його голосу, ані його ході. Він погрозливо підступив до ліжка. Як ошпарений, Роже схопився на рівні ноги і кинувся до свого одягу.
— Шльондра.
— Але ви не маєте права…
Літній пан аж затремтів. Він був схожий на карикатуру, на зображення перелюбника, застуканого на місці злочину. Він стояв спиною до дзеркала, де відбивалися його вузькі плечі й жовтувата лисина. Цю сцену осявало рожеве світло.
— Заткни свою пельку. А ти, — наказав він Роже, — хутко вдягайся.
Стоячи біля купи свого одягу, Роже й далі невинно тримав у руці пурпурову гвоздику. Із такою самою невинністю напружено стримів і його прутень. Тим часом поки він одягався, Стілітано почав вимагати у старого гроші.
— Падло. Ти, я бачу, надумав переспати з моїм братом?
— Але ж я не…
— Заткнися. Гони капусту.
— Скільки ви хочете?
— Усе.
Стілітано сказав це таким крижаним тоном, що старий не зважився
