Щоденник злодія - Жан Жене
Армен, здавалося, мав ті самі лихі риси, проте, коли я згадую його, то переді мною зринають не жахливі, а досить-таки ніжні образи, завдяки яким я виразив би свою любов не до нього, а до вас. Коли я його покинув у Бельгії, як про те йшлося вище, мене мучили докори сумління і сором, і в потязі я думав лише про нього, а що я стратив будь-яку надію бодай колись побачити його чи торкнутися до нього рукою, то рушив на дивацькі пошуки його примари: потяг віддаляв мене від нього, і я мусив був докладати зусиль, щоб скоротити простір і час, які нас розділяли, квапливо подумки намагався повернути їх назад, тимчасом як у мені все більше й більше зріла і дедалі виразнішала — лише вона була здатна розважити мою тугу від втрати Армана — думка про його доброту, тож-бо коли потяг (спочатку він перетнув ялиновий ліс, і, можливо, від ясного краєвиду, що раптом відкрився крізь наглий розрив живлющої тіні ялин, з'явилося відчуття катастрофи) поблизу Мобежа з оглушливим жахливим гуркотом перелетів міст, мені раптом здалося, ніби цей міст завалився, а потяг розламався навпіл і летить шкереберть у зненацька розвержену безодню, лише цій доброті, яка вже виповнювала мене, керувала моїми діями, якимось дивом вдалося стулити докупи уламки і відбудувати міст, завдяки чому потяг уник катастрофи. Коли ми перетнули віадук, я запитав себе, чи не сталося те все, що я допіру оповів, насправді. Потяг продовжував свій рух колією. Французький краєвид дедалі відсторонював від мене Бельгію.
Арманова доброта полягала не в тому, щоб робити добро: Арманів образ, віддаляючись від свого кістлявого і м'язистого прообразу, ставав своєрідною туманною стихією, за якою я ховався, і той сховок був такий приємний, що з його лона я розсилав по світу послання вдячності. Я міг знайти в Арманові виправдання та схвалення свого кохання до Люсьєна. На відміну від Стілітано, він полонив би мене всього разом із ярмом цієї любови, з усім добрим, що з неї випливає. Арман поглинав мене. Його доброта все ж не належала до якостей, визнаних мінливою мораллю, — вона викликає в мені чуття, які породжують безжурні образи. Саме завдяки мові я осягаю розумом його добрість.
Мляво віддаючись коханню, Стілітано, Пілорж, Міхаеліс, всі «коти» і злодії, з якими я стрічався, залишаються щирими, не суворими, а спокійними, позбавленими ніжности; навіть у насолоді чи в танці вони залишаються самотніми, відсвічуючи в самих собі й потай розглядаючи себе у дзеркалі своєї мужності і сили, яке подібно до оливної купелі, бережно розгладжує їх і обмежує, тимчасом як не зігріті їхніми палкими розкішними присутностями коханки відбиваються в самих собі й залишаються собою, замикаючись лише у своїй красі. Я хотів би зібрати в букет отих усіх чарівних хлопців. А відтак помістити їх у закриту вазу. Можливо, тоді їхній гнів розтопить невидиму оболонку їхньої відрубности: в Армановій тіні, що вмістить у собі всіх, вони могли б розквітати, розпукуватися і дарувати мені свята, якими так пишається моя уявна Гвіана.
Оскільки мене дивує, що всі таємниці Церкви (уже саме слово пишне) викликають у пам'яті врочистості, то незабаром і таїна каяття посяде нарешті своє місце в літургійному обряді. У дитячі роки ця таїна зводилася до сором'язливого нещирого белькотіння, керована тінню за віконцем сповідальні, до кількох молитов, прочитаних скоромовкою навколішки на стільці; нині вона розвивається з притаманною всьому земному пишнотою: інакше коротка прогулянка на ешафот була б усього-на-всього хизуванням, прогулянкою набережною моря, яка триває упродовж усього життя в казковому краї. Я не наполягаю на прикметних особливостях Гвіани, завдяки яким вона постає під кінець похмурою і розкішною: її ночі, пальми, світила, золото — силу-силенну цього всього можна побачити на вівтарях. Якби мені довелося жити — а таки, мабуть, доведеться в ньому жити, хоча думка про це й нестерпна — у вашому світі, який усе ж приймає мене, то в ньому б я помер. Нині, коли я, звитяживши у відкритій боротьбі, уклав з вами позірне замирення, я перебуваю у ньому в вигнанні. Я не бажаю знати, пощо я мрію про каторгу, — мо', щоб спокутувати невідомий мені злочин, — проте моя ностальгія така велика, що було б ліпше, якби мене туди запроторили. Я впевнений, що лише там я зможу продовжити життя, обірване, коли я туди прийшов. Звільнившись від тягаря слави та багатства, повагом і з копітким терпінням я почну виконувати обтяжливі рухи покараних. День при дні я здійснюватиму роботу відповідно до приписів, роботу чия влада полягає лише в тому, що вона походить із ладу, який породжує і підпорядковує собі в'язницю. Я виснажуюся. Ті, кого я там здибаю, допоможуть мені. Я стану гладеньким і печеристим, як вони.
Але я веду мову про каторгу, якої вже нема. Що з того, що я її потай відтворюю у пам'яті й подумки в ній живу, як ото християни, що переймаються страстями Господніми. Єдиний доступний шлях до неї мусить пролягти через Армана, простягшись через жебрацтво Іспанії — країни безсоромної і споневажених злиднів.
Зараз, коли я пишу ці нотатки, мені тридцять п'ять років. Решту свого життя я волію прожити осторонь від слави.
Стілітано мав рівніші лінії, ніж Арман. Коли я думаю про них, мій розум намагається порівняти Армана з безмежним Усесвітом. Замість окреслитися й обмежитися досяжними для огляду межами, Арман, що більше я вганяю за ним, то більше змінює свою форму. Стілітано ж, навпаки — його обриси виразно окреслені. Доволі показова різна природа мережив, якими вони захоплювалися. Коли Стілітано відважувався кпити з Арманового таланту, той не сердився. Гадаю, він стримував свій гнів. Навряд щоб образливе зауваження Стілітано ранило його. Він повагом докурив цигарку, а потім сказав:
— Ти що, маєш мене за ідіота?
— Я цього не казав.
— Зрозуміло.
Він знову закурив з відсутнім поглядом. Я став свідком ще одного приниження
