Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Зранку ми разом снідали; після сніданку я йшов до своєї кімнати і брався до роботи; пані де Бомон люб’язно переписувала для мене цитати. Ця благородна жінка надала мені притулок, коли я його потребував: якби я не мав того спокою, що його подарувала вона мені, я, мабуть, ніколи не завершив би твір, який мені заважали закінчити мої біди.

Я ніколи не забуду вечорів, проведених у цій пристані дружби, особливо деяких із них: після прогулянки ми збиралися всі разом у тій частині саду, де з трави било джерело: пані Жубер, пані де Бомон і я сиділи на лаві; син пані Жубер бавився на траві коло наших ніг: цієї дитини вже немає на світі. Пан Жубер прогулювався віддалік піщаною алеєю; два сторожові пси і кішка бешкетували поряд з нами, а під дахом туркотіли голуби. Справжнє блаженство для людини, яка провела вісім років на чужині, в повній самоті, яка припинилася лише на кілька днів, що минули так швидко! Звичайно такими вечорами друзі просили мене розповісти про мої мандри; ніколи не вдавалося мені краще описати безлюдні простори Нового Світу. Ночами пані де Бомон учила мене розрізняти сузір’я, які виднілися крізь прочинені вікна нашої сільської вітальні. Вона говорила, що колись я пригадаю її уроки; відтоді, як я втратив її, я не раз бував у Римі поблизу її могили і завжди відшукував очима зорі на небозводі, імена яких назвала мені вона; я бачив, як вони виблискують над сабінськими горами, як черкають їхні довгі промені води Тибру. Ліс Савіньї, над яким я бачив їх уперше, і римська кампанія, над якою я побачив їх знову, мінливість моєї долі, пам’ятний знак, залишений мені жінкою на небесах, – усе це розбивало мені серце. Яким дивом погоджується людина робити все те, що вона робить на землі, – погоджується, знаючи, що приречена на смерть?

Одного разу ввечері ми побачили, як хтось крадькома вліз до нашого притулку через одне вікно і виліз через інше: це був пан Лаборі; він рятувався від кігтів Бонапарта. Потім нас відвідала одна з тих неприкаяних душ, що зовсім не схожі на інших, – тих душ, які мимоволі додають свою невідому недугу до звичайних страждань роду людського: то була моя сестра Люсіль.

Після приїзду до Франції я листом повідомив рідних про моє повернення. Пані графиня де Маріньї, моя старша сестра, першою вирушила побачити мене, помилилася вулицею і відшукала п’ять добродіїв із прізвищем Лассань, останній з яких, холодний чоботар, виліз на її заклик зі свого підвалу. Потім приїхала пані де Шатобріан: вона була чарівна і сповнена чеснот, здатних дати мені щастя, яким я й живу відтоді, як ми разом. Нарешті, настала черга пані графині де Ко, Люсіль. Пан Жубер і пані де Бомон перейнялися до неї пристрасною прихильністю і ніжною жалістю. Між ними зав’язалося листування, яке перервала лише смерть обох жінок, що схилялися одна до одної, мов дві квітки одного виду, готові зів’янути. 30 вересня 1802 року, зупинившись у Версалі, Люсіль надіслала мені записку такого змісту: «Я пишу тобі, щоб просити тебе подякувати від мого імені пані де Бомон за запрошення приїхати до Савіньї. Сподіваюся потішити себе цією радістю тижнів за два, якщо це зручно пані де Бомон». Як і збиралася, пані де Ко приїхала до Савіньї.

Я розповідав вам, що в юності, коли сестра моя була канонісою в Аржантьєрі і готувалася стати канонісою в Реміремоні, об’єктом її гарячої пристрасті став пан де Мальфілатр, радник Бретонського парламенту, і пристрасть ця, оселившись у її серці, посилювала її природну меланхолію. Під час Революції Люсіль вийшла заміж за пана графа де Ко, якого втратила через рік і три місяці після весілля. Смерть пані графині де Фарсі, сестри, яку вона ніжно любила, збільшила скорботу пані де Ко. Вона заприязнилася з пані де Шатобріан, моєю дружиною, і взяла над нею владу, яку було нелегко терпіти, бо Люсіль стала запальною, деспотичною, безрозсудною; пані де Шатобріан терпіла її примхи і потай надавала їй послуги, які багатша подруга часом надає подрузі, чутливій до образи та менш щасливій.

Геній Люсіль разом з глибиною її почуттів довели її майже до того самого безумства, яке спіткало Ж.-Ж. Руссо: вона просила пані де Бомон, пана Жубера, мене писати їй на чужу адресу; вона уважно розглядала печатки, намагаючись зрозуміти, чи не зламані вони; вона постійно змінювала помешкання, не затримуючись довго ні в сестер, ні в моєї дружини; сестрам вона не довіряла, а для пані де Шатобріан, пройнятої до Люсіль такою надзвичайною симпатією, ця безсердечна відданість врешті-решт стала тягарем.

Ще один фатальний удар спіткав Люсіль: пан де Шендолле, що жив поблизу Віра, приїхав до Фужера побачитися з нею; невдовзі пішли розмови про весілля, але справа скінчилася нічим. Моя сестра втратила все відразу, і гніт власної самоти виявися їй не під силу. Сумною примарою промайнула вона в радісній тиші Савіньї; стільки сердець прийняли її з радістю! Вони були б щасливі повернути її до солодкої дійсності! Але серце Люсіль могло битися тільки в атмосфері, створеній для однієї неї; там, де дихали інші, вона задихалася. Вона жадібно поглинала дні у тому особливому світі, у якому долею їй судилося пробувати свій вік. Навіщо Господь створив істоту, яка жила лише для того, щоб страждати? Які таємні узи пов’язують страдника з вічним законом?

Сестра моя анітрохи не змінилася; але біди лишили на її зовнішності свій слід: голова її була злегка схилена, ніби на неї тиснув тягар часу. Вона нагадувала мені батьків; ці перші спогади про родину, викликані з могили, оточували мене, немов злі духи, що злетілися вночі до похоронного вогнища, щоб погрітися біля його згасаючого вогню. Коли я дивився на Люсіль, в її розгубленому погляді переді мною поставало моє дитинство.

Стражденне видиво швидко розтануло: здавалося, ця обтяжена життям жінка прийшла по іншого страдника, щоб забрати з собою.

‹1802 рік; знайомство з актором Тальма›

Тим часом я закінчував «Геній християнства»; Люсьєн побажав поглянути в коректурні аркуші: я дав йому кілька відбитків; він зробив на полях досить незначні помітки.

Хоча успіх моєї великої книги був таким само гучним, як успіх маленької «Атала», він був менш безперечним: у цьому серйозному творі я боровся з