Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Саме пан де Фонтан, мені приємно це повторити, заохотив мої перші досліди; саме він сповістив публіку про підготовку до виходу в світ «Генія християнства»; саме його муза, зачудована і віддана, скерувала мою музу на новий шлях, куди та ступила; Фонтан навчив мене так висвітлювати речі, щоб приховувати їхню потворність, порадив вкладати у вуста романтичних персонажів класичну мову. За минулих часів існували люди, призначення яких було служити охоронцями смаку. Подібно до драконів, що пильнували золоті яблука в саду Гесперид, вони дозволяли юним увійти, тільки якщо ті могли доторкнутися до плодів, не нашкодивши їм.
Твори мого друга чарують читача, плин розповіді захоплює його: розум блаженствує, перебуваючи в тій щасливій злагоді зі світом, коли все чарує і ніщо не ранить. Пан де Фонтан безупинно переписував свої творіння; не знаю нікого, хто б був переконаний більше за цього старого майстра в правоті прислів’я: «Поспішай поволі». Що сказав би він сьогодні, коли в будь-якій сфері: етичній чи фізичній, люди щосили намагаються скоротити свій шлях і вважають будь-яке просування занадто повільним. Пан де Фонтан вважав за краще плинути, покладаючись на волю солодкої поміркованості. Пригадайте, що я сказав про нього, коли розповідав про наші зустрічі в Лондоні; я змушений повторити тут жаль, який висловлював тоді: ми тільки й робимо, що оплакуємо нещастя, які передчуваємо, або ж ті, які згадуємо.
Пан де Бональд мав розум тонкий і проникливий; його винахідливість оточення вважало за геніальність; свою метафізичну політику він вигадав в армії Конде, в Шварцвальді, подібно до професорів з Єни та Ґеттінґена, які незабаром очолили загони своїх учнів і наклали головою за свободу Німеччини. Новатор, який хоча й служив за Людовіка XVI в мушкетерах, вважав античних людей у політиці та літературі дітьми і стверджував, першим удавшись до самовдоволеної сучасної мови, що ректор університету поки що не здатний це зрозуміти.
Шендолле, у якого знання і талант були не природним даром, а його власним набутком, мав таку похмуру вдачу, що заслужив прізвисько Ворон: він викрадав óбрази з моїх творів. Ми уклали угоду: я віддав йому мої небеса, тумани, хмари: він зобов’язався не чіпати моїх вітрів, хвиль, лісів.
Я розповідаю зараз про моїх літературних друзів; що ж до друзів політичних, не знаю, чи буду я говорити про них: погляди і думки розвели нас, і між нами пролягли провалля!
У сходинах на вулиці Нев-де-Люксембурґ брали участь пані Окар і пані де Вентіміль. Пані де Вентіміль, пані минулих часів, яких нині майже не зустрінеш, бувала у вищому світі і доповідала нам про те, що там відбувається: я запитував її, чи будують ще, як і раніше, міста. Описи дрібних інтриг, дотепні, втім, не образливі, допомагали нам краще оцінити безпеку нашого існування. Пані де Вентіміль, яку разом з її сестрою оспівав пан де Лагарп, вирізняли обачність розмов, стримана вдача, розумна досвідченість – спадок пані де Шеврез, пані де Лонґвіль, пані де Лавальєр, пані де Ментенон, пані Жоффрен та пані дю Деффан. У товаристві, вельми приємному завдяки різноманіттю умів та поєднанню несхожих достоїнств, вона займала гідне місце.
У пані Окар був пристрасно закоханий брат пані де Бомон, який мріяв про даму свого серця, навіть сходячи на ешафот, так само як Обіак ішов на страту, цілуючи оксамитову синю манжету – все, що залишилося в нього від милостей Маргарити де Валуа. Ніколи і ніде вже не зберуться під одним дахом стільки видатних особистостей, які, маючи приналежність до різних станів і різні долі, уміли б вести розмови на найрізноманітніші теми, не важливо, буденні чи високі: їхні невелемовні промови були простими, та це свідчило лише про добірність. Можливо, то було останнє товариство, в якому воскрес французький дух минулих часів. Серед нових французів вже не зустрінеш цієї чемності, народженої вихованням, але яка за довгі роки стала властивістю характеру. Що трапилося з цим товариством? Який сенс будувати плани і збирати друзів, якщо попереду нас чекає вічна жалоба! Пані де Бомон уже немає, Жубера вже немає, Шендолле вже немає, пані де Вентіміль уже немає. Давно, у той час, коли достигає виноград, я відвідував у Вільневі пана Жубера; я прогулювався з ним берегами Іонни; він збирав маслюки на вирубках, а я – дикий шафран на луках. Ми розмовляли про все на світі, зокрема про пані де Бомон, що пішла від нас назавжди: ми згадували наші минулі надії. Увечері ми поверталися до Вільнева – міста, оточеного старими стінами часів Філіпа Августа і напівзруйнованими вежами. Над ними здіймався дим від вогнищ, які розкладали виноградарі. Жубер показував мені вдалині на пагорбі піщану стежину, що вела через ліс до замку Пассі, куди він під час Терору ходив відвідувати хвору сусідку.
Після смерті мого дорогого господаря я чотири чи п’ять разів проїздив через Санську область. З дороги я бачив пагорби, але Жубер уже не прогулювався ними; я впізнавав дерева, поля, виноградники, камені, на яких ми зазвичай відпочивали. Проминувши Вільнев, я кидав погляд на безлюдну вулицю і забитий дошками дім мого друга. Востаннє я побував у тих краях на шляху до Рима: ах! якби Жубер, як і раніше, жив у рідних пенатах, я взяв би його з собою на могилу пані де Бомон! Але такою була воля Божа: відкрити панові Жуберу брами Рима небесного, ще більш відповідного для його душі – душі платонічної, але такої, що прийняла християнство. Мені вже не зустріти його тут, на землі: «Я піду до нього, а він не повернеться до мене».
8Рік 1801. – Літо в Савіньї
Париж, 1837
Коли успіх «Атала» спонукав мене повернутися до «Генія християнства», два томи якого були вже надруковані, пані де Бомон запропонувала мені кімнату в сільському будинку, який вона щойно винайняла в Савіньї. Півроку я пробув у цьому безлюдному куточку разом з паном Жубером та іншими нашими друзями.
Будинок стояв при в’їзді до села з боку Парижа, біля старої дороги, яку в окрузі називають «дорогою Генріха IV»; за будинком височів порослий виноградниками пагорб, перед ним розкинувся парк Савіньї, який на горизонті облямовувала гряда, поросла лісом, і перетинала річечка
