Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Революція поділилася на три частини, між якими немає нічого спільного: Республіка, Імперія, Реставрація; здається, ніби між цими трьома різними світами, що безповоротно відійшли один по одному, пролягають сторіччя. Кожен із цих трьох світів мав тверде підґрунтя: Республіка ґрунтувалася на рівності, Імперія – на силі, Реставрація – на волі. Республіканська епоха – найбільш своєрідна, вона залишила найвиразніший слід, бо була свого роду єдиною: ніхто ніколи не бачив і більше не побачить фізичного порядку, породженого етичним безладом, єдності, створеної правлінням натовпу, ешафоту, що замінив закон і діє в ім’я людства.

У 1801 році я став свідком другого перетворення суспільства. Плутанина була неймовірна: завдяки умовленій зміні костюма багато людей почали грати цілком нові для себе ролі, кожен начіплював собі на шию кличку або прізвисько, подібно до того, як венеціанці на карнавалі тримають у руці маленьку машкару, сповіщаючи, що вони, мовляв, замашкаровані. Один виставляв себе за італійця або іспанця, інший – за пруссака чи голландця: я удавав швейцарця. Мати ставала тіткою власного сина, батько – дядьком власної доньки; власник маєтку прикидався його керуючим. Цей рух нагадував мені рух 1789 року, повернутий у протилежний бік: тоді ченці й священики покидали монастирі, і нове суспільство затоплювало старе: це нове суспільство, прийшовши на зміну старому, тепер застаріло своєю чергою.

Проте поступово все налагоджувалося; люди покидали вулиці і кафе, поверталися додому; возз’єднувалися з уцілілими родичами; збирали залишки свого розореного майна – так після битви грають збір і підраховують втрати. Ті з церков, що вціліли, відкривалися знову; мені випала щаслива доля сурмити на сурмах [48] перед храмом. Республіканські покоління, що відступали, мали різку відмінність від імперських, які йшли в наступ. Генерали з рекрутів, бідні, простакуваті, з суворими обличчями, що винесли з усіх своїх кампаній тільки рани та діряве лахміття, зустрічалися з офіцерами консульської армії, які виблискували золотим шиттям. Повернувшись на батьківщину, емігрант спокійно розмовляв з убивцями своїх близьких. Усі воротарі, великі прихильники покійного пана де Робесп’єра, сумували за видовищами на площі Людовіка XV, де відрубували голови жінкам, у яких, як розповідав мені консьєрж будинку на вулиці Лілльській, шия була біла, мов м’ясо курчати. Учасники вересневої різанини, змінивши ім’я і квартал, торгували печеними яблуками на перехрестях, але їм часто доводилося терміново залишати місце, бо народ, упізнаючи їх, перекидав лотки і загрожував їм смертю. Розбагатілі революціонери, споважнівши, купували собі розкішні особняки в Сен-Жерменському передмісті. Зачувши можливість стати баронами і графами, якобінці не припиняли тлумачити виключно про жахи 1793 року, про необхідність покарати пролетарів та приборкати безчинства черні. Узявши Брутів і Сцевол на свою поліцейську службу, Бонапарт готувався прикрасити їх стрічками, замазати титулами, примусити їх зрадити себе, свої думки і засудити свої злочини. Серед усього цього виростало сильне покоління, що було зачате в крові, і росло, щоб не проливати нічиєї крові, окрім крові чужоземців: день при дні відбувалося перетворення прихильників республіки на прихильників імперії, прибічників тиранії всіх на поборників деспотизму однієї людини.

Продовжуючи викреслювати, дописувати, замінювати аркуші в «Генії християнства», я змушений був братися до дещо інших робіт. Пан де Фонтан випускав на ту пору «Меркюр де Франс»: він запропонував мені писати для цієї газети. Журнальні баталії були небезпечні: шлях у політику пролягав тільки через літературу, а поліція Бонапарта розуміла все з півслова. Була одна дивовижна обставина, яка заважала мені спати, тим самим подовжуючи мій день і даючи мені більше часу для праць. Я купив двох горлиць; вони день і ніч туркотіли: даремно я замикав їх на ніч у свою дорожню скриньку: там вони туркотіли ще голосніше. Одного разу, марно намагаючись заснути, я намислив написати для «Меркюр» листа до пані де Сталь. Ця примха несподівано вивела мене з невідомості; те, чого не змогли зробити два грубі томи про революції, зробило кілька газетних сторінок. Риси мої почали поступово виступати з тіні.

Перший успіх, здавалося, провіщав подальші перемоги. Я переглядав коректурні відбитки «Атала» (епізоду, що входить, як і «Рене», до «Генія християнства»), аж раптом помітив, що кількох аркушів бракує. Страх охопив мене: я подумав, що роман мій вкрадено – побоювання, певна річ, аніскільки необґрунтоване, адже нікому навіть на думку не спало би мене грабувати. Хоч би там як, а я все ж вирішив видати «Атала» окремою книгою і оголосив про свій намір у листі, який надіслав у «Журналь де Деба» і в «Пюблісист».

Перш ніж зважитися зробити своє творіння надбанням публіки, я показав його панові де Фонтану: уривки з нього він уже читав у рукописі, коли жив у Лондоні. Дійшовши до промови отця Обрі біля смертельної постелі Атала, він раптом суворо мовив: «Це не те; це погано; це треба переробити!» Я пішов від нього у відчаї; я не відчував себе здатним написати краще. Я хотів усе спалити; розклавши перед собою папери, я з восьмої до одинадцятої вечора просидів у себе на антресолях, схиливши голову на руки. Я був сердитий на Фонтана, сердитий на самого себе; я так зневірився в собі, що навіть не брався за перо. Близько півночі я почув голоси моїх горлиць, далекі і ще більш жалібні через те, що я тримав бідних птахів узаперті; до мене повернулося натхнення; дуже швидко я накидав усю промову місіонера без єдиної вставки, без єдиної помарки, в тому вигляді, в якому вона існує до сьогодні. Серце моє неспокійно калатало, коли я вранці відніс її Фонтану; він вигукнув: «Це те, що потрібно! те, що потрібно! Я ж казав, що ви можете зробити краще!»

З публікацією «Атала» почалася моя слава у цьому світі: я перестав жити сам по собі і став на суспільний терен. Після стількох військових успіхів літературний успіх здавався дивом; від нього відвикли. Довершувала справу незвичність книги. Серед літератури епохи Імперії, на тлі класичної школи, цієї старої, яка хоча ще й молодиться, проте від самого її вигляду охоплює нудьга, «Атала» була чимось небаченим. Ніхто не знав, потворність це чи довершеність, вбачати в ній Горгону чи Венеру? Академіки провадили вчені дискусії про її поле і природу в такому ж дусі, в якому робили доповіді про «Генія християнства». Старе сторіччя відкинуло її, нове прийняло.

Атала здобула таку популярність, що разом з маркізою де Бренвільє поповнила колекцію воскових фігур Курція. Стіни придорожніх заїжджих дворів були суціль