Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький
— Ще б пак, у нас навіть Шевченко друкувався з купюрами!.. Але, пане Тадеуше, якою була реакція на роман представників опозиції? Адже, схоже, ви й їх змалювали в романі барвами, ну, скажімо так, не вельми героїчними?
— Звичайно, кожен політичний рух прагне виглядати якомога героїчніше, творити довкола себе своєрідну «героїчну міфологію». Але я завжди був переконаний, що література має стояти на сторожі здоров’я цілого суспільства, має бути критична, уважна до можливих перероджень демократичних рухів у рухи націоналістичні, шовіністичні, неототалітарні. В плані політичних симпатій я вважав себе прихильником КОРу («Комітет захисту робітників», що став згодом підґрунтям «Солідарності». — Ред.), але як письменник я не міг недооцінювати небезпек, які тяжіють над подібними рухами в умовах підпілля, нелегальності, несвободи. Я мусив застерегти своїх друзів від загрози сектантства, самоізоляції, авторитаризму, від інших хвороб, яким улягли, на жаль, подібні рухи в Росії…
— Від «бісівщини», яку так блискуче відчув у революційному дусі Достоєвський… Від фатального переконання, що «благородна» мета виправдовує будь-які засоби.
— Безумовно. І хоча вплив гуманістичних, демократичних ідей у польському опозиційному русі завжди був досить сильний, я цілком допускаю, що в тому середовищі мій роман міг сподобатися теж далеко не всім. Але література, на мою думку, має бути сумлінням суспільства; вона не повинна служити жодним хазяям — ні старим, ні новим.
— Гадаю, цей «подвійний критицизм» робить ваш роман для нашого читача ще актуальнішим. Бо, на жаль, новопосталі на Україні демократичні рухи досить болісно поки що реагують на будь-яку критику у свій бік. Звичайно, їх можна значною мірою зрозуміти: майже вся ця критика лунає зі сторінок комуністичної преси, яка традиційно не гребувала й не гребує всілякими наклепами, фальсифікаціями, та й просто лайкою. Але при цьому часто ігнорується й критика, скажімо так, ліберальна; а тим? часом без впливу ліберальних ідей демократичні рухи втрачають імунітет до тенденцій популістських, націоналістичних, неототалітарних.
— Я б усе-таки не переоцінював загрози націоналізму у Східній Європі. Нечисленні, хоча й галасливі групки екстремістів не відбивають поглядів ані поляків, ані литовців, ані українців. Поневолені, примусово радянізовані й русифіковані народи переживають зараз період національного відродження, до якого слід ставитися з розумінням.
— Але не варто тієї загрози й недооцінювати. Посттоталітарні суспільства залишаються доволі ксенофобськими хоча б тому, що весь тоталітаризм ґрунтується на ксенофобії. На Україні внаслідок тривалої й брутальної денаціоналізації краю ці тенденції поки що маловідчутні, але в Польщі чи, скажімо, в Росії вони становлять, я думаю, поважну проблему.
— Цілком з вами згоден. В ідеалі ми повинні прагнути до такого устрою, коли б проблема того чи того націоналізму була проблемою самого того народу, а не його ближчих чи дальших сусідів. Тобто, щоб польська інтелігенція поборювала передусім ксенофобію серед поляків, українська — серед українців, а російська турбувалась не так проявами націоналізму литовського чи молдавського, як свого власного, російського. Власне, маємо прийти до того, до чого вже прийшла більшість цивілізованих країн світу, де бути націоналістом — непристойно.
— Російський поет Андрій Вознесенський написав якось, що всі прогреси реакційні, якщо гине людина. Думається, це один із мотивів «Малого апокаліпсису». Адже змальоване вами суспільство апокаліптичне не лише тому, що все в ньому загниває й рушиться буквально на наших очах, але й тому, що в ньому зневажено й упосліджено людину, зведено її до ролі «коліщатка й гвинтика» — і то не лише іманентно антигуманним тоталітарним режимом, а й його «опонентами», новочасними «бісами» з рядів опозиції.
— Усі «революційні» рухи завжди ставили ту чи ту «священну» ідею вище від конкретної людини; завжди дбали про долю світу, нехтуючи такими «дрібницями», як конкретне людське життя. Це й є початком малого, а може, й великого апокаліпсису.
— Отже, роман не можна сприймати лише як сатиру на гереківський «розвинутий соціалізм» чи як соціальну притчу в дусі орвеллівського роману «1984» — з поправкою вже не на сталінсько-демонічну, а радше на брежневсько-фарсову реальність? Значною мірою, думається, це ще й роман про те, що всі ми трохи сталіністи і всім нам треба видушувати з себе тоталітарні рефлекси, інстинкти, передсуди?
— Не знаю, наскільки мені це вдалося, але я, звичайно ж, хотів поставити в романі проблеми не лише конкретні, продиктовані злобою дня, а й універсальні — про місце людини в світі наприкінці XX століття, про необхідність шукати нові шляхи мислення, поведінки, життя.
— Читач «Малого апокаліпсису» не зразу збагне, в якому ж то році відбувається дія — один раз згадується 40-річчя Народної Польщі, другий — 50-річчя, третій раз — іще якесь інше «річчя», достоту як у багатьох наших містах, де вулиці з подібними назвами сусідять одна з одною — такий собі соціалістичний сюрреалізм, щоправда, не часовий, а просторовий. Чи ці алюзії до роману Орвелла, як і вже згадувані асоціації з «Бісами» Достоєвського чи з блуканнями Стівена Дедалуса по джойсівському Дубліну, є свідомими, і яка в такому разі їх функція?
— Жоден письменник, гадаю, не може вдавати, ніби до нього нічого не існувало; вся література — це суцільний діалог, розмова, полеміка. Роман Орвелла, як на мене, занадто абстрактний, умоглядний. Реальність виявилась не лише трагічнішою, а й комічнішою; цей трагікомізм мене, власне, й найдужче цікавить.
Ви, певно, знаєте, що я родом із Віленщини, один рік я навіть ходив до радянської школи і вивчав там сталінську конституцію. А під час війни й трохи по війні воював у Армії Крайовій. І був свідком страшного сум’яття, привнесеного на білоруські, литовські, польські, українські землі більшовизмом; свідком страшної ломки етичних, релігійних, національних та інших засад. Я маю цілком особистий досвід спілкування з тоталітарним режимом і намагаюсь у різних книгах по-різному його осмислювати.
