Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

— Мушу. Збираю матеріал для великого репортажу про ваш останній шлях. Зроблю вас безсмертним.

Я обійшов його зліва по кладці з прогнилих дощок. Ніколи добре не знав я цього району, але був упевнений, що вийду. Роками тут увечері не засвічувались ліхтарі з багатьох причин, а передусім з ощадливості.

— Якщо ви маєте якісь нотатки, розпочату прозу або цікаві листи, то лишіть їх мені, — добалакував ззаду Тадзьо Скурко. Пікусь вирвався уперед, уміло ведучи мене бездоріжжям. Я змушений був присвічувати собі ліхтариком.

Нарешті я побачив людей, що сиділи на бетонних трубах. Деякі з них тримали переносні вівтарики й церковні корогви. Кілька дівчат, одягнутих у біле, затуляли долонями вогники старовинних воскових свічок. Біля них стояли ноші з гіпсовою фігурою святого. Усі мугикали сонними голосами повільну релігійну пісню.

— Згасити світло! Не сліпити! — почув я напрочуд знайомий голос.

Пікусь приязно замахав хвостом, а я сховав до кишені трофейний ліхтарик.

— Кого я бачу? — виринув із темряви Колька Нахалов з підбитим оком. — Що ви тут робите, мушкетери?

— Повертаємося з вечірки. Може, підеш туди? Дівчатка чекають на садових ділянках.

— Та ні, не можу. Вночі вирушаю до Ченстохови з прочанами.

— Ти що, Колька, перехрестився? Коли? Може, тебе брати Шмідти навернули?

— Та ні, я атеїст. Зустрів друзяку з молодіжної організації. Нині він за ксьондза. Веде прочан і має колективний паспорт. Я приєднався, бо в Ченстохові зноситимуть металургійний завод імені Берута. Тепер у нас великий попит на металургійні заводи. Потрібен тобі конвертор?

З мороку увесь час хтось нишком виходив і, назвавшися ксьондзові, приєднувався до очікуючих прочан.

— Зютек, можна тебе на хвильку? — покликав Колька.

Молодий священик із требником, священик із прозорими очима, які, хоч і не дивляться, але бачать усе до дрібниць, священик нової формації неспішно підійшов до нас.

— Познайомтеся. Товариство йде з вечірки, але невинної. Може, благословиш їх, бо блукають серед ночі, мов грішні душі.

— Колька, я беру тебе при умові, що поводитимешся пристойно. У мене забагато людей, і можуть бути неприємності.

Ми обмінялися поклонами. Ксьондз мимохідь, але уважно придивився до Тадзя.

— Може, по чарці? — запропонував Колька, вказуючи пальцем на свою куртку, здуту на грудях. Напевно, поцупив пляшку з ЦК.

— Пізніше. В дорозі. Попереджую тебе, Колька. Віруючі дивляться, — суворо мовив молодий панотець.

— Ну, то бажаємо щасливої подорожі, — сказав я.

— Вам також, — відповів Колька, а ксьондз уклонився з гідністю.

Ми проминули збірний пункт для прочан і рушили в бік Свєнтокшиської. Обіч височів здоровенний білий стовп Палацу культури.

— Я звідкілясь знаю того ксьондза, — мовив Тадзьо. — Мої батьки були релігійні. А я не дуже. Часом вірю, часом не вірю. А той, що роздягнувся на з’їзді, здається, хотів поєднати марксизм і релігію.

Звідкись із безкраїх просторів налетів вихор, замалим не поваливши нас. Мене пройняв раптовий холод. Може, в мене гарячка? Можливо, що й гарячка. Мені однаково.

Проминули Свєнтокшиську. Десь на чорних пагорбах міста грав оркестр. Гучномовці замовкли, тільки вітер висвистував усередині їхніх мертвих заґратованих бебехів. Ви зауважили, яке велике коло роблю я довкруг цього вибіленого прожекторами палацу, що облущується з кам’яних плит, наче велетенська риба? Як я не спускаю його з очей, як пильную його і водночас тримаюся від нього на відстані? Я давно передчував, що то моя гробниця.

Ось і будинок Яна. Допотопна кам’яниця, але здоровіша від отих сучасних. У вікнах — мертвий привид мого палацу. Будинок дрімає. Усі будинки цієї пори дрімають. Люди також дрімають. Окрім тих, яким не можна, які змушені веселитися і святкувати.

— Почекайте мене хвилинку, — звернувся я до свого почту.

— Але ж зимно. Ще катар схоплю, — мовив Тадзьо. — А я домовився з Люциною про здибанку. Знаєте, вона діє на мене. Шикарна жінка, хоч я назагал маю нехіть до вдів.

— Сховайтеся на сходовій клітці! — наказав я.

Але на сходах нас затримує пенсіонер з підрозділу будинкової самооборони.

— До пана Яна, — кажу.

— Того, що на другому поверсі?

— Так. Ви вгадали.

— Усі?

— Ні, вони почекають.

— Але просимо поводитись тихо. Там часто галасують. Приходять якісь люди, ніби порядні, а потім крики і співи.

— Я тільки на хвилинку.

— Пам’ятайте, що о дев’ятій ми барикадуємо браму.

Я підіймаюся на Другий поверх. Усюди тхне сечею, хоч будинок охороняється підрозділом самооборони. Дзвоню в знайомі двері, в які дзвонив стільки разів за життя.

Відчиняє листоноша у службовому кашкеті на голові.

— Відкрито, — каже. — Чи, може, ви родич?

— Приятель, — відповідаю.

Листоноша завів мене до Янового кабінету. Стіна над письмовим столом обвішана фотографіями та поштівками. Фотографії друзів і дівчат з різних поколінь, які любили Яна, або яких Ян колись любив на довгому шляху. На поштівках краєвиди незвичайних міст і незвичайних куточків світу, в яких побували його друзі або він сам. Старі чудернацькі квитанції, рахунки, застарілі листи з відомих закладів, від славнозвісних людей. Великий архів людини, що п’ялася до світової еліти, але так нічого й не досягла. Посеред кімнати шипів електричний зволожувач повітря, бо Ян страждав від астми.

— Знаєте, маю клопіт, — озвався листоноша. — Приніс йому пенсію, а приношу я навмисне під вечір, бо ж маестро зазвичай спить до обіду. Ну, і треба ж такому статися, що маестро, певно, захворів. Замкнувся у ванні й не виходить. Стукаю, грюкаю, вмовляю. Нуль уваги.

— Може, дасте мені?

Листоноша придивлявся до мене, сумніваючись.

— А ви хто?

— Приятель. Близький. Не бачили мене тут?

— Може, бачив. Але це велика пенсія, для заслужених. Понад мільйон злотих.

Помічаю телевізор, увімкнутий під вікном. Великий кольоровий телевізор, що його прислали Янові приятелі з Заходу,