Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький
— Дивись-но, Тадзю, як легко вбити людину. Через півроку з ініціативи трудящих тебе разом зі сміттям вивезли б до приміського лісу, де ростуть останні гриби-псюрки й останні отруйні трави. Як легко обірвати чуже існування.
— А своє власне?
Він витяг з моєї руки цеглину, зважив її на долоні.
— Заберу собі на пам’ять. Буде моїм талісманом. Шматок смерті. Може, ви зголодніли? Я маю два шматочки цукру.
— Що ти верзеш?
— Я повинен би витерти вам лице. Але не маю хустини.
— То була остання зупинка нашої муки?
— Так. Попереду вівтар для офірування, — і він показав рукою на біліючий в імлі іконостас палацу заввишки аж до неба.
— Чому я не вбив тебе, якщо міг убити?
— У мене в кишенях нема срібняків. Моїм гонораром будуть п’ять сторінок прози, якщо тим часом хтось не вкраде в мене тему. Ви знаєте, як то нині буває. Я зранку працюю в поті чола, проводирюю вам, немов сліпому, спрямовуючи до мети, а в останню хвилину вискочить спритняк, який і перехопить ідею, останню передпосилку, загальну метафору.
— Тадзю, я дарую тобі життя.
— Добре, добре. Уже пора. Не можна запізнюватися.
Швидким кроком ми рушили навпростець до Палацу культури. Я мусив дістати з кишені ліхтарик, аби присвічувати на цьому бездоріжжі. Пікусь делікатно чекав, поки ми з’ясуємо стосунки, і тепер бадьоро гнав переді мною, вибираючи безперечніший шлях. Сніг дедалі густішав.
Тут нас зачепила якась занепокоєна молодиця.
— Панове, не знаєте, де збірний пункт для прочан до Ченстохови?
Голос здався мені знайомим. Я посвітив їй в очі. Побачив велике лице, пооране енергійними зморшками, з розмазаною на всі боки яскравою помадою.
— Недалечко, пані Госю. Треба піти праворуч — туди, де оті незакінчені висотні будівлі.
— А, це ви, — сказала вона, анітрохи не здивувавшись. — Гарна була забава, нічого не скажеш. Той хам оволодів мною. Я збезчещена. За свої власні гроші.
— Але ксьондз, який веде прочан, також виглядає підозріло.
— Це дрібниця. Ксьондз, може, й фальшивий, аби покута була справжньою. Ви маєте якийсь виступ перед палацом?
— Хто вам сказав?
— Уже не пригадую. Бідна моя голова. Стільки неприємностей одразу. А ви знаєте, яка та дорога до Ченстохови? Половина шляху стала пустелею після всіх отих відкритих розробок корисних копалин. Опустили ґрунтові води, зруйнували екологію, повсюди піски і дикі пси. Раніше треба було йти тиждень, а тепер, може, навіть до Нового року мандруватимемо. Я збанкрутувала.
— Помоліться ласкаво і за мою душу.
— Не знаю, чи власну спокутую. Але ж хам, та який здоровий! Ледве вирвалася живою.
Пані Гося пішла не попрощавшись, проклинаючи кухмістра-полковника. Пікусь хотів було гавкнути, але передумав. Тільки вишкірив свої не надто гарні зуби і загарчав у темряву.
Аби спокута була справжньою. Ось і виходить із темряви Палац культури, що, наче місяць, світиться чужим світлом прожекторів. Наближається до нас, бреде крізь летючі хмарини снігопаду. Я вже бачу вмонтовані в аттик над залом з’їздів сталеві стовпи, велику огорожу, яка повинна вберегти делегатів від несподіваного падіння великих пісковикових блоків. А на тій огорожі розіп’ята величезна веселка з кольорових електричних лампочок, яка несе на своїй дузі кривавий напис: «Ми збудували соціалізм».
Я ще можу втекти у мишачу нірку. Ще маю останню хвилину для цього. Сховатися в яку-небудь діру, наприклад, у Старогарді, змінити прізвище, вступити в партію, створити нову сім’ю. Врятувати кілька років для Надєжди, себто Надії. Але якраз тоді її втрачу. Помре у мене на руках або в думках моїх. Надєжда з великими персами, степовий еліксир жіночності, блаженна втіха і розрада, за якими я все життя тужив. Бо щойно зараз я несподівано зрозумів, що означає той таємничий першоелемент жіночності, принесений сонячними вітрами з надр космосу. Усе життя я спав з напівбабами, напівхлопами, пестив білкових роботів, кохав безтілесних біоманекенів. Я хотів би покласти голову на лоно Надії й заснути навіки.
Переді мною цією ж дорогою йшли на вогнище буддійські ченці, один чех, якісь литовці. Перед ними цією палахкою стежкою йшли люди різних рас, з різними мовами й віросповіданнями. Чому самогубство у самоті є жалюгідним діяннячком? Чому привселюдне самогубство в усій обрядовій величі є вознесінням? Чому самотня смерть від власних рук є гріховним запереченням заповідей Божих, а смерть на очах у ближніх є переможним викликом Богові?
Де ви, душі покутні, що безсило супроводжуєте нас у цій земній метушні? Розмовляю з вами від самого ранку, снуючи оповідь, котра лише збільшить число повторень. Повторююся по-невільницьки, бо неволя повторюється щодня. Знудив уже і вас, тому мовчки очікуєте фіналу, коли я ввійду поміж грішні, покутні душі, які нікого не лякають по ночах, яких ніхто з живих не боїться, які нікого з живих ще ніколи не втримали від злочину.
За своє життя я не створив чогось солідного, епічного, об’єктивного, всеохопного, багатозначного і місткого, як, скажімо, Біблія чи Коран. Мій час змушував мене до монотонності, до одноманітного жалісливого бубоніння, до огидних історій, квапливого белькотання, до однобічних звинувачень, до нестерпної бридоти. Змушував мене, безіменного літератора, невідому людину, досконалу посередність занепадницької епохи, посередність із розперезаними амбіціями.
Стій, затримайся. Хіба не шкода отих бодай кількох місяців або блідих осінніх днів, які ще може тобі подарувати доля? Годин, підтримуваних надією, та навіть відсутністю надії, бо відсутність надії — це понурий різновид надії. А, може, станеться щось таке, чого Земля чекає вже мільйони років?
Ось ми і на майдані Урочистостей. Перед нами облуплена колонада залу з’їздів. Довкола неї розставлені прожектори, спрямовані на шерегу вхідних дверей, а, можливо, на оте кам’яне підвищення,
