Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

— Я бачила тебе недавно на вулиці, — сказала Лідка, яку колись я тягав по всіляких повітових готелях.

— Так, іноді я ходжу по вулицях.

З мороку виринає обличчя Касі.

— Чому ти ховаєшся в кутку? Ходи до нас. Дамо тобі гарячу картоплину.

Ця Кася мала такий апетит, що замалим не загнала мене в безсилля.

Завжди їй було мало. Люди, я справді кохав її, бо сентиментальний і підлеглий інстинктам природи. І нічого осудливого немає в цих проблисках моєї засоромленої пам’яті. Просто життя було життям.

— Може, поспіваємо? — пропонує Оля, що мала золоте волосся й чорне хутерко.

Я закрив повіки, аби вже нічого не згадувати.

— Здуріла. Відразу ж Примчить міліція. Сьогодні не можна співати просто так.

На щастя, вітер дедалі частіше зазирає до цього міні-саду. Шелестить деревами так, наче вони справжні, відриває листочки й несе їх у бік тьмяно освітленого вокзалу.

— Маєш якусь дівчину? — спитала Рися, про яку краще не згадувати.

— Дай спокій! — відповів я. — Надходить страшна ніч.

Вона схилилася й поцілувала мене коло вуха.

— Я дуже тебе кохала.

— І я тебе.

— Ти це сказав якось так банально.

З неприємної ситуації мене порятував Тадзьо. П’є на брудершафт із Люциною. Вони цілуються стримано, але я вже нічому не вірю.

— Ти якось мені снився, — крикнула з того боку вогнища Кася.

— Ого, і в якій ситуації? — запитує котрась.

— А не скажу, вгадайте.

— Дівчата, за ваше здоров’я! — підняв я недопиту склянку.

— Він хитрує. Долийте йому, баби.

— Справді, єдиний наш мужчина.

— А я? — втручається знахабнілий Тадзьо.

— Ти ще молодий. Сиди тихо.

— Я молодий? Я вам зараз покажу!

З темряви вийшла Ганя, яка через мене хотіла покінчити з собою. Така ж таємнича та істерична, як і тоді.

— Гей, — вітається зі мною.

— Гей.

— Здається, ти зробив кар’єру. Люди по закладах шепочуться про тебе під час перерви на сніданок.

— Може, плутають мене з кимось іншим.

— Ти завше вдавав скромного.

— Дай спокій.

— Боїшся спогадів. Ну, знайди в собі сміливість сказати: геть, стара бабо.

— Чудово виглядаєш, слово честі.

— Ти завше був свинею, але я люблю тебе.

Мені стало жарко, забракло повітря, хоч вітер приносив тонни життєдайного озону.

— Може, зіграємо на нього? — трохи заголосно пропонує Кася.

Я свердлив поглядом темінь, аби переконатися, що нас ніхто не підслуховує. Але місто дрімало, святково підпиле. Коли стихав вітер, од Вісли долітав слабенький, анемічний голос оркестрів, які з естрад розважали волоцюг і лунатиків. З вежі палацу раптом відламався шмат пісковика, який обірвав гірлянду електричних лампочок. Це був знак, що змінюється погода.

Котрась із моїх колишніх дівчат кинула картоплиною. Перекидаю з долоні на долоню недопечену бульбу з ракоподібними наростами. Вітчизняна. Моїм дівчатам несолодко ведеться.

— То як? Зіграємо на цього єдиного мужчину?

— Але в що?

— Шкода зусиль.

— Може, у пляшечку?

— Я відмовляюся.

— А я беру його без пляшки.

— Дулі з маком. Чому ти?

— Ну, то граймо.

— Тадзю, знайди пляшку.

— Навіть не подумаю. На мене теж можна грати. Маю свої роки.

— Не сміши мене.

— Де ж та пляшка?

— Почекайте, треба спитати в нього. Може, він сам вибере котрусь із нас.

— Він не вибере. Несміливий. Нерішучий.

— А звідки ти так добре його знаєш?

— Мені розказувала подруга.

— Не дурійте, Люцина плаче.

— Не плаче, просто їй попіл в око попав.

— Ну, то що, граємо? Боже, як нудно!

— У мене теж був тяжкий день.

— Дедалі тяжче жити.

— Зранку я подивилася в дзеркало.

— Краще не дивитися.

— Ох, де наші хлопці!

— Це вже минуло, пропало.

— Чому? Я почуваюся молодою.

— А Геня має тридцятирічного.

— Я вже не маю сили.

— Перестаньте. Досить цих нарікань. Вип’ємо, дівчата.

— За нашу молодість.

— Але ж ми молоді.

— Чого, дурна, ревеш?

— А ти чого гарчиш?

— У мене туш потекла на віях.

— А в мене все потекло.

— То граємо на нього?

— Протестую. Чого це ми, баби, повинні грати на приблуду? Проминув нас і йшов далі. Дурна Люцина побігла за ним.

— Казик його любив.

— Я його теж любила.

— Дивно, але я теж.

— Неможливо, що ви говорите?

— Може, скажеш, що ти ні? Усе місто пліткувало.

— Він добра штучка!

— Так, добрий свинтус.

— З однією кінчав, з іншою починав.

— З двома відразу романи крутив. Що вже я, дурна, наплакалася!

— Знаєте що, дамо йому по шиї!

— За нашу і вашу кривду.

Декілька з них уже нетвердо підвелися на ноги. Рена виламувала гілку з усохлої яблуні.

— За яку кривду? — спитав я, встаючи з каменя. — Дівчата, я ж старався. Хотів кохати вас, як ніхто на світі. Може, коли б не ви, нині я був би Шекспіром. Так, це правда. Заради вас я змарнував півжиття.

— Безсоромний.

— Ще й докоряє нам.

— Ну,