Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

— Що мені робити, Янку?

Він насилу підняв повіки, але я й так бачив лише шпаринки червоних і хворих очних яблук. Вдивлявся настирливо, ніби перемагав страшенний біль. Колись він теж був пихатий. Пихатіший від усіх нас. Людські недобитки в моїй країні усе ще чекають його слова.

— Хтось повинен перервати летаргію, Яне. Диким зойком розбудити сплячих.

Він намагався хитнути головою. У сусідів спускали воду. Маленький водоспад стікав трубами коло самої скроні цього старця, який ніколи не був старцем, хоч ніхто не знав його молодим.

Сам собі дивуючись, я підношу його мокру, брудну руку з жахливо довгими пальцями. Цілую еластичну шкіру долоні. Рука, відпущена мною, спадає по стіні ванни, аж знаходить своє місце на задертій сорочці, коло пахвини, зарослої зеленавим волоссям.

— До побачення, Яне. Молися, якщо зможеш, якщо тобі проясняться думки, якщо добрий ангел прийде до тебе вдосвіта зі злою вісткою.

Я причинив двері ванної, залишив широку щілину: хай він бачить свою кімнату, свою камеру засудженого, і хай ті, що, можливо, прийдуть, відшукають нашого старця Зосиму.

Хочу ще раз роздивитися і назавжди запам’ятати малий всесвіт Яна. Його книжки всіма мовами, книжки, які ніхто не читав, фотокадри з фільмів, що потерпіли невдачі в кінотеатрах п’яти континентів, полотна живопису, донині не виставлені на громадський огляд. Порожні стіни в очікуванні лаврів, яких ніхто не послав з неба.

Раптом задзвонив телефон, і це було дивно, бо я не пригадував, щоб він був у цій хаті. Але таки стояв поруч із телевізором, на підвіконнику і заклично стрекотав.

Я підняв трубку.

— Алло?

— Це номер 8713? — спитав хтось не найкращою польською.

— Так, — поглянув я на картку, прикріплену до апарату. Відповідає.

— Можу я розмовляти з господарем?

— На жаль, він тяжко захворів.

— А ви хто?

— Я його приятель.

— Ага, розумію. Це говорить Крулік, старший публіцист із Ассошіейтед Пресс. Хотів запитати, що нині чутно у Варшаві?

— Нічого цікавого. Малі святкові заворушення.

— Ага, розумію. Це так, як і в нас. Малі щоденні заворушення. Дякую. До побачення вам.

— На добраніч.

Він повісив трубку. Треба було поспішати. Головуючий на з’їзді зачитував привітальні телеграми, які йому подавали з великого стосу. Скоро відспівають «Інтернаціонал» і поїдуть на бенкет, фондований ощадливістю нашої партії.

Але знову задзвонив телефон.

— Алло?

— З яким номером ви розмовляли? — спитав нервовий, агресивний чоловічий голос.

— Бог його знає. Знаю тільки, що з Америкою.

— Це і ми знаємо. Назвіть точний номер, бо відключимо телефон аж до особливого розпорядження.

— Ну, то відключіть і повісьте його собі на Пуцюринському.

— На чому?

— На пуцюрині.

Щось пронизливо задеренчало у мембрані, а я повісив трубку. За вікном без фіранок, за голою шибою, позначеною віспуватими слідами дощових крапель, тихенько лежало зіщулене місто. Якщо б я напружив погляд, то міг би побачити Жолібож і Бєляни, великий простір з убогими, криво збудованими будиночками і здичавілою зеленню. Бо це місто віками будувалося з-під батога, і палив його кожен, хто захотів. А я це місто лиш трохи люблю, не так, як оті зграї лакейських митців, що люблять його міцно, шалено, люблять за гроші, видурювані в сентиментальних мешканців, які змушені любити своє місто, бо більше не мають що любити, і за гроші, видурювані в хитрої партії, що ототожнила себе з містом, державою і Господом.

Десь там, у нічній безодні вмирає Україна, конає Литва, лежить при останньому подиху Білорусія, в далеку мандрівку до Магометового раю відходить Татарія. Десь там, на баговинні, на мочарях малої, мов атом, Землі, вмирають люди і передчасно конають нещасливі народи. Дзвін міжзоряний скликає на Ангела Божого. Серце космосу б’є тривогу.

Сходжу вниз, де коло вхідних дверей мене чекають Тадзьо і Пікусь.

— Закінчується ще одна безконечність. Минає чергова вічність, — цитує замість привітання хлопець у підтоптаному віці зі Старогарда. — Але ж ми геть задубіли! Бачите, що робиться?

Бачу й очам не вірю. З неба летять ріденькі клапті снігу. Після спекотного, задушливого пополудня насувалася коротка нічна зима. Пікусь відганяв ці повільні сніжинки, що нагадували йому веселе собаче Різдво.

Тадзьо конфіденційно підсунувся до мене, несміливо узяв за рукав.

— Я знаю, — злякано прошепотів він, — усе знаю. Ви заміряєтесь на власне життя, бо не мали успіху.

Десь на сусідній вулиці щось завалилося з похоронним гуркотом. Але, на щастя, обійшлося, мабуть, без жертв, бо не було чути людських криків.

— Я за вас помщуся.

Входжу без слова у цегляну загорожу для ящиків зі сміттям, якого ніхто вже не вивозить. Під пірамідою смердючих покидьків знаходжу міцну цеглину.

— Тадзю, можна тебе на хвилинку?

Зацікавлений поет зі Старогарда довірливо входить до цього смердючого крематорію. Я ставлю вбік каністру, притримуючи Тадзя за мокрий комір куртки.

— У чому справа? — намагається він звільнитися.

— Знаєш що, знаєш, — кажу задумливо, — я вирішив насамкінець убити тебе. Можеш кричати скільки завгодно. Ніхто навіть не вигляне з вікна. У мене тут чимала цеглина. Добрий варшавський головолом. Обірвемо науково твоє даремне життя.

— Ви жартуєте. Ви любите вбивати лише в романах.

— Ні, Тадзю, я не жартую. Досить вимислів, досить фікцій. Учинимо нормальний банальний злочин.

— Бачите, я не кричу, не хапаю вас за горло. Ви тільки залякуєте.

— Ні. Дивися, підношу цеглину вгору і зараз розтрощу нею твоє веснянкувате чоло. Побачимо, як це буває в житті, насправді.

Тадзьо без страху дивився на щербату цеглину, яку я тримав над його головою.

— Маю бажання, мені страшенно кортить спокусити долю. Аж мурахи бігають мені по спині. І потім одразу ж зустрінемося, добре? Я буду вас чекати рівно на п’ятдесятому кілометрі понад шпилем Палацу