Ніч ополудні - Артур Кестлер
Вперше після суду «озвалася» стіна, за якою сидів офіцер.
«ВОНИ ПІШЛИ ДО ЗАЯЧОЇ ГУБИ. ВІН ШЛЕ ВАМ ПРИВІТ».
Тягар у ногах раптом зник. Рубашов майже стрибнув до дверей і почав бити в металеву обшивку обома руками. Не було ніякого сенсу передавати почуту новину в камеру 406 – вона стояла порожньою. Б’ючи долонями в двері, Рубашов дивився у вічко.
Коридор, як завжди, заливало бліде електричне світло. Було видно двері камер від 401-ї до 407-ї. Гул барабанів розбухав, посилювався. Наближалися кроки, повільні й тягучі. Їх уже було виразно чути. Потім у полі зору Рубашова появився Заяча Губа. Він зупинився й повернув обличчя до камери Рубашова. Обличчя виглядало точнісінько так, як у кабінеті Клєткіна при світлі рефлектора – верхня губа трусилася, очі бігали. Руки, скуті за спиною в наручники, виглядали особливо неприродно. Заяча Губа не бачив Рубашова, що прилип обличчям до вічка, проте він вирячив на двері свої каламутні, благальні білки, немов чекав якогось порятунку з-за цих дверей. Почувся голос, і Заяча Губа слухняно рушив із місця. За ним ішов циклоп в однострої, з револьвером на боці…
Гуркіт барабанів поволі вщухав і невдовзі цілком припинився. З-за стіни почувся стукіт:
«ВІН ТРИМАВСЯ ДУЖЕ ДОБРЕ…»
Відколи Рубашов зізнався офіцерові у своїй капітуляції, вони ні разу не розмовляли. Сусід продовжував:
«ВИ ЩЕ МАЄТЕ БЛИЗЬКО ДЕСЯТИ ХВИЛИН ЧАСУ. ЯК ПОЧУВАЄТЕСЬ?»
Рубашов зрозумів, що сусід почав розмову заради полегшення його останніх хвилин, і відчув вдячність. Сів на ліжко й відповів:
«ХОЧУ, ЩОБ УСЕ ЦЕ НАРЕШТІ СКІНЧИЛОСЯ…»
«ВИ НЕ ЗДРЕЙФИТЕ ДО КІНЦЯ, – підбадьорював офіцер. – МИ ЗНАЄМО, ЩО ВИ ЧОРТ, А НЕ ЛЮДИНА…»
Зробив паузу, тоді швидко повторив останні слова:
«ЧОРТ, А НЕ ЛЮДИНА!»
Було ясно, що він робив усе, аби лиш розмова не урвалася. «ПАМ’ЯТАЄТЕ, ЇЇ ГРУДИ БУЛИ НАЧЕ КЕЛИХИ ДЛЯ ШАМПАНСЬКОГО? ХА-ХА! ДИЯВОЛ, А НЕ ЛЮДИНА».
Раптом Рубашов насторожився. Але ні, у коридорі було тихо. Сусід, мабуть, відгадав його думки, бо відразу закалатав у стіну:
«НЕ ПРИСЛУХАЙТЕСЬ, Я СКАЖУ ВАМ, КОЛИ ВОНИ ПОЯВЛЯТЬСЯ НА ГОРИЗОНТІ. ЩО Б ВИ РОБИЛИ, ЯКБИ ВАС ПОМИЛУВАЛИ?»
Рубашов задумався.
«СТУДІЮВАВ БИ АСТРОНОМІЮ».
«ХА-ХА! Я ТЕЖ, МАБУТЬ, УЗЯВСЯ Б ЗА АСТРОНОМІЮ. КАЖУТЬ, ЩО ІСНУЮТЬ ІНШІ СВІТИ, ЗАСЕЛЕНІ ЛЮДЬМИ. ДОЗВОЛЬТЕ МЕНІ ДАТИ ВАМ ОДНУ ПОРАДУ».
«БУДЬ ЛАСКА», – відповів Рубашов, трохи дивуючись.
«НЕ ОБРАЖАЙТЕСЯ, ЦЕ ПОРАДА СТАРОГО СОЛДАТА. СПОРОЖНІТЬ СЕЧОВИЙ МІХУР. У ТАКИХ ВИПАДКАХ ЦЕ ДОПОМАГАЄ. ДУХ РВЕТЬСЯ ДО БОЮ, АЛЕ ТІЛО СЛАБКЕ. ХА-ХА!»
Рубашов посміхнувся й пішов до параші. Повернувся назад і передав:
«ДЯКУЮ, ЧУДОВА ПОРАДА. А ЯКІ ВАШІ ПЕРСПЕКТИВИ?»
Кілька секунд офіцер мовчав. Тоді дещо повільніше відповів:
«ЩЕ 18 РОКІВ. ТОЧНІШЕ, ВСЬОГО 6530 ДНІВ…» Помовчав, а тоді додав: «ЛИШЕ ПОДУМАЙТЕ – 6530 НОЧЕЙ БЕЗ ЖІНКИ…»
На це Рубашов не знайшов, що сказати. І лише перегодя порадив:
«АЛЕ ВИ МОГЛИ Б ЧИТАТИ, ВЧИТИСЯ…»
«НЕ ТА ГОЛОВА», – відповів сусід.
І враз за цим – гучно й квапливо:
«ІДУТЬ!»
І, немов оправдовуючись за цю фатальну вістку, додав:
«ШКОДА, МИ ВЕЛИ ТАКУ ПРИЄМНУ РОЗМОВУ…»
Рубашов підвівся з ліжка, зробив крок на середину камери. Тоді передумав, повернувся до стіни й передав:
«ВИ ДУЖЕ ДОПОМОГЛИ МЕНІ, ДЯКУЮ…»
У замку заскреготів ключ, і двері відчинилися. На вході стояли велетень в однострої і службовець у цивільному. Цивільний назвав Рубашова на прізвище, ім’я й по батькові і почав читати з розгорнутого паперу. Скінчивши, допоміг велетневі закласти руки Рубашова за спину і замкнути наручники. А зі стіни в цей час полилися ледь чутні звуки:
«Я ЗАЗДРЮ ВАМ. Я ЗАЗДРЮ ВАМ. ПРОЩАЙТЕ!»
Коридор сповнював глухий стукіт. Він супроводжував їх до голярні, потім почав стихати й віддалятися. Рубашов знав, що з-за кожних дверей через вічко на нього дивилися чиїсь очі, але не повертав голови ні вліво, ні вправо. Наручники тисли в зап’ястях, велетень прикрутив їх надто туго. Заводячи Рубашову руки назад, він, крім того, ще й шарпнув їх, і тепер боліли суглоби.
Показалися сходи, що вели кудись униз. Без попередження Рубашов стишив ходу. Цивільний дійшов до сходів і зупинився. Він був низькорослий, з випуклими очима.
–Маєте останнє бажання? – спитав він.
–Ні, – різко кинув Рубашов і рушив по сходах.
Цивільний службовець залишився стояти, силкуючись приховати своє здивування, але з його випуклими очима це було важко.
Вузькі сходи погано освітлювались. Рубашов ступав обережно, щоб не посковзнутися. Грюкіт у камерах нагорі вже затих. Лише чулося, як стукав підборами по металевих сходах конвоїр, що йшов за три кроки позаду.
Сходи закручувалися спіраллю. Рубашов нахилився вперед, щоб краще бачити, – і в цей момент пенсне зірвалося з носа й упало на сходи, скельця розбилися, а оправа застрибала вниз і завмерла на останній сходинці. Рубашов на мить зупинився. Потім, намацуючи сходи ногами, рушив далі. Чув, як ззаду конвоїр нагнувся, підняв оправу й поклав у кишеню. Досить добре уявляв собі рухи, але не оглядався.
Він майже нічого не бачив, лише відчував під ногами тверду підлогу. Йшли якимось довгим коридором. Стіни були брудні, і кінця їм не було видно. Велетень в однострої йшов за три кроки позаду, не зменшуючи й не збільшуючи цієї відстані. Рубашов відчував на карку його погляд, але не озирався, обережно посувався вперед.
Здавалось, вони йшли коридором уже кілька хвилин, але поки що нічого не сталося. Рубашов переконував себе, що напевно почує, коли велетень діставатиме нагана з
