Ніч ополудні - Артур Кестлер
Він знову впав на матрац і відвернувся до стіни, щоб не бачити пронизливого погляду доньки. Так хоробро він не перечив їй уже досить давно. Знав, що ця тирада могла закінчитися для нього сумно, бо доньці хотілося мати для себе кімнату. А хіба він сам не лукавив? У цьому житті треба було лукавити, бо інакше він залюбки міг опинитися на старості літ у в’язниці чи волочитися під мостами у голоді й холоді. Або хитрувати, або жити по совісті. А щоб і те й те разом – так не буває.
–Все одно дочитаю вам до кінця, – заявила донька.
Прокурор закінчив допит Рубашова. Після цього допитали підсудного Кіффера вдруге. Він підтвердив свої попередні свідчення щодо планів убивства вождя партії.
–«На питання голови суду, чи Рубашов має бажання про щось запитати Кіффера, підсудний відповів, що відмовляється від цього права… На цьому судове засідання закінчилося і голова суду оголосив перерву. Після перерви слово взяв прокурор».
Але промови прокурора старий Василь не чув. Відвернувшись до стіни, він заснув. Невідомо, скільки він проспав і скільки разів вказівний палець доньки добіг до низу газети і перескочив угору, до нової колонки. Він прокинувся, коли прокурор домагався для підсудних смертної кари. Може, донька змінила тон, може, зробила паузу, бо Василь прокинувся якраз тоді, коли вона дійшла до останнього речення прокурора, надрукованого в газеті жирним шрифтом:
–«Собаки сказилися, і їх треба розстріляти!» Журналіст зазначав, що після цього підсудним було надано останнє слово.
–«Підсудний Кіффер звернувся до суддів з проханням зглянутися на його молодість і помилувати. Він ще раз підтвердив ницість своїх злочинів, але звалив свою провину на Рубашова як злодія. Говорячи, він затинався, чим викликав серед глядачів сміх, який, до речі, був негайно припинений головою суду. Потім слово взяв Рубашов…»
У цьому місці кореспондент газети жваво описав, як підсудний Рубашов «перебіг поглядом по аудиторії, шукаючи хоча б одне співчутливе обличчя, і в розпачі опустив голову».
Промова Рубашова була короткою. Вона лише посилила неприємне враження, викликане цим підсудним ще на початку процесу.
–«Громадянине голово! Я промовлю востаннє в своєму житті. Опозицію розбито й знищено. Якщо я запитаю себе, за що я вмираю, переді мною постає абсолютна порожнеча. Якби я вмер без каяття і без примирення з партією, то я не бачив би нічого, за що варто віддати життя. А тому зараз, на краю могили, я стаю на коліна перед країною, перед масами і перед усім народом. Політичний маскарад, пантоміма дискусій і змов залишилися позаду. Політично ми вмерли ще перед тим, як громадянин прокурор вимагав для нас смертної кари. Горе переможеним, яких історія розтоптує в прах. Я маю одне лише виправдання перед вами, громадяни судді: мені не було легко виконати свій обов’язок на суді. Самолюбство й рештки гордості підказували мені: умри мовчки, без слова, або умри зі шляхетним жестом, з розчулюючою лебединою піснею на вустах. Гордість підштовхувала мене до того, аби виплеснути все із серця, кинути виклик моїм обвинувачам. Для старого бунтівника зробити це було не тяжко, але я вистояв перед спокусою. Тим самим моє завдання виконане. Я розплатився з історією за все. Було б глумом просити у вас помилування. Це все, що я можу сказати».
–«Після короткого засідання голова суду зачитав вирок. Верховний суд республіки засудив обвинувачених до найвищої міри соціального захисту – смертної кари через розстріл з конфіскацією особистого майна…»
Старий Василь не міг одірвати очей від іржавого цвяха.
–Хай буде воля твоя. Амінь, – пробурмотів він і заплющив очі.
2
Отже, все скінчилося. Опівночі мало настати «підбиття остаточних рахунків»…
Блукаючи по камері, до якої він повернувся після суду, Рубашов наново рахував кроки: шість з половиною до вікна, шість з половиною назад. Коли він зупинявся, завмерши, на цементованій підлозі і напружував слух, тиша білих стін напливала на нього, немов із глибокого колодязя. Ніяк не міг зрозуміти, чому раптом стало так тихо і в камері, й назовні. Але відчував: уже ніщо не порушить цього ідилічного спокою.
Напруживши пам’ять, він пригадав, коли саме ця спокійна тиша розлилася довкола нього. Вона прорвалася, як джерело, на суді, коли він виголошував останнє слово. Доти він вірив, що спалив у собі рештки егоїзму і самолюбства. Але коли його погляд блукав по аудиторії, натикаючись лише на байдужість і презирство, раптова потреба співчуття залила його хвилею. Відчуваючи крижаний холод, він намагався тоді зігріти себе власними словами. Спокуса поривала його говорити про своє минуле, напружити всі сили й розірвати пута, сплетені Івановим та Клєткіним, крикнути в обличчя суддям, як колись Дантон: «Ви охопили своїми пазурами все моє життя. Хай же воно випростається і викличе вас на поєдинок!…» О, він знав промову Дантона перед революційним трибуналом слово в слово. Ще хлопцем завчив її напам’ять. «Ви хочете втопити республіку в крові! Як довго ще сходи до свободи будуть могильними плитами? Тиранія продовжує свій похід; вона відкрила забороло, гордо піднесла голову, вона іде через наші трупи».
Ці слова вже крутились на кінчику його язика. Але спокуса опанувала його лише на мить. Ще мить – і він почав свою останню промову «за сценарієм». Тоді, власне, й почалася ота благословенна тиша. Власне, саме тоді він усвідомив, що йти іншими дорогами вже запізно. Запізно вертатися назад тією самою дорогою, ставати ще раз у сліди власних кроків. Словами вже нічого не зміниш.
Запізно і для нього, і для всіх, до нього подібних. Коли прийшов час їхнього останнього виходу на сцену, вони вже настільки звикли до приниження, що перетворити
