Ніч ополудні - Артур Кестлер

Деяких, як от Заячу Губу, було зламано фізичними муками. Деяких – покорено обіцянкою помилування; ще інших – обіцянкою пощадити їхніх жінок і дітей. Ідеалісти погодилися своєю мовчанкою зробити останню послугу партії, погодилися стати козлами відпущення. Та й, зрештою, кожен із них мав на совісті Орлову чи Орлових. Вони заглибоко загрузли у своєму власному минулому, заплуталися у павутинні, сплетеному ними ж самими, за законами тієї самої спотвореної партійної моралі й логіки. Усі вони були винні, але не в тому, до чого признавалися. Повороту назад не було. Вони зійшли зі сцени згідно з правилами цієї дивної гри. Та ніхто й не сподівався від них лебединих пісень. Вони грали за підготовленим текстом, за яким їм відводилося лише вовче виття…

Але все це скінчилося. Вік нічого більше не мав з тією п’єсою. Він не мусив більше грати роль вовка. Він розплатився, рахунок закрито. Він став людиною без тіні, людиною, яку ніщо не в’язало з минулим. Він ішов за кожною думкою до її кінцевої розв’язки і поводився, як веліла логіка цієї думки. Години шиття, які йому залишилися, належали отому мовчазному партнерові, чиї володіння починалися там, де кінчалася логіка. Він охрестив цього партнера «граматичною фікцією», сором’язливо замінивши цим терміном першу особу однини, бо партія була проти «я» окремого члена, вона його не визнавала.

Рубашов зупинився біля стіни, що відгороджувала його камеру від 406-ї. Відколи її покинув Ріп ван Вінкель, камера стояла порожньою. Рубашов зняв пенсне, сторожко оглянувся й вистукав:

«4-7…»

Прислухався з почуттям дитячого сорому, а потім знову застукав: «4-7…»

Знову прислухався, і знову повторив те саме. Стіна залишалась беззвучною, німою. Ніколи раніше він свідомо не вибивав об стіну слова «Я». Ніколи!… Ще раз прислухався, але звуки розтали без відповіді.

Він закрокував по камері. Звідтоді, як тиша запала довкола нього, він почав ламати голову над багатьма питаннями, на які хотів знайти відповідь, поки мав іще трохи часу. Це були наївні питання. Вони стосувалися терміну «страждання», точніше, різниці між стражданням осмисленим і стражданням без сенсу. Було ясно, що сенс мало лише таке страждання, яке було неминуче, тобто біологічно вимушене. З іншого боку, страждання, що мало суспільну причину, було неприродним, а тому – безцільним, позбавленим сенсу. Основною метою революції було усунення безцільного страждання. Але все обернулося так, що усунути безцільні страждання без тимчасового збільшення об’єктивно неминучих страждань виявилося неможливо. Ясна річ, поставало питання: чи така революція виправдовує свою мету? Так, якщо прикладати її до абстрактного «людства». Але коли цю операцію стосувати до «людини», окремої людини, що відповідала кодові «4-7», за яким стоїть жива істота з плоті й крові, тоді ця операція виглядає абсурдом. Юнаком він вірив, що, працюючи для партії, знайде відповіді на всі потрібні питання. Він пробув у партії 40 років, але з самого початку забув про питання, заради якого став на революційний шлях. Ці сорок років були позаду, а питання стояло тепер так само, як і тоді, коли він був юнаком. Партія взяла у нього все, що він міг дати, але взамін не дала жодної відповіді. І мовчазний партнер, чиє магічне ім’я він вистукав на стіні, був безсилий. Цей партнер не хотів чути прямих запитань, дарма що поставлених у безвиході й розпачі.

Та все ж інколи цей дивний співрозмовник прокидався. То він цілком несподівано відгукувався на мелодію чи навіть на натяк мелодії, то на згадку про згорнуті руки Скорботної Матері, то на спомин дитинства… Це було так, наче хтось торкав камертон і чулися якісь особливі вібрації. Цей тон створював стан, що його містики називали «екстазом», а священики – спогляданням. Новітні психологи називали цей стан «океанічним відчуттям». Особа у цьому стані немовби розчиняється, як крупинка солі у морі. І в той же час безкрає море, здавалося, вміщувалося в крупинці солі. Цю крупинку неможливо було локалізувати в часі чи просторі. Поставав стан, у якому думка втрачала напрям і починала ходити колом, як стрілка компаса над полюсом. Подібно до стрілки, думка крутиться, доки не відірветься від осі, доки не опиниться у вільному просторі. Тоді вона мчить, як промінь світла в нічній пітьмі, доки всі думки й почуття, навіть біль і радість, стануть лише спектральними лініями цього променя, переломленого крізь призму свідомості.

Рубашов кружляв по камері. Раніше він не дозволив би собі такої мрійливості. Тепер же він не відчував сорому. На порозі смерті метафізичне ставало реальним. Зупинився біля вікна і притулився чолом до холодної шибки. Над кулеметною вежею виднілася голуба смуга. Точніше, вона була блідо-голубою і нагадувала йому блакить, яку він бачив іще хлопцем, лежачи на траві у батьковому парку й дивлячись на темне гілля тополь, що коливалося на тлі неба. Отже, досить було голубої смуги, аби викликати «океанічне почуття». Недавно йому довелося читати, що, згідно з останніми відкриттями астрофізики, розміри Всесвіту обмежені. Тобто, космічний простір не мав меж, але був замкнутий, як поверхня сфери. Він так і не зміг як слід зрозуміти цього тлумачення, але зараз йому хотілося знати геть-чисто усе про Всесвіт. Рубашов пригадав, де саме вичитав цю інформацію. То було під час першого арешту в Німеччині. Товариші нелегально передали йому примірник підпільної газети. У її верхній половині, в трьох колонках, говорилося про діяльність партії по підготовці страйку на текстильних фабриках, а внизу дрібними літерами було видрукуване повідомлення про астрофізичне відкриття. Половина тексту була відірвана, і він так і не дізнався, чим закінчувалася стаття.

Стоячи біля вікна, він постукував знятими окулярами по стіні. Ще хлопцем Рубашов мав бажання студіювати астрономію, але протягом сорока років його займали зовсім інші справи. Чому прокурор не поставив йому такого питання: «Підсудний Рубашов! Що вам відомо про безмежність Всесвіту?» І він би не знав, що відповісти. Ось, власне, в чому полягала його справжня вина!

Читаючи тоді підпільну газету у камері-одиночці, коли суглоби ще боліли після тортур, він опинився раптом у стані дивної екзальтації – «океанічне почуття» підхопило його на свої хвилі. Пригадав, що тоді йому стало чомусь соромно. Партія не