Ніч ополудні - Артур Кестлер

Вперше після «знайомства» Клєткін звернувся до Рубашова словом «товариш». Рубашов швидко підніс голову. По його тілу прокотилась гаряча хвиля, проти якої він безпомічний. Підборіддя тремтіло. Чіпляючи на ніс пенсне, він тихо сказав:

–Так, я все розумію…

–Зауважте, – продовжував Клєткін, – що партія не обіцяє вам нічого за вашу послугу. Деяких обвинувачених нам вдалася зламати фізичним тиском, деяких – обіцянкою пощадити їхні голови чи голови їхніх родичів, яких ми тримаємо заложниками. Але з вами, товаришу Рубашов, ми не хочемо торгуватися і будь-що обіцяти…

–Я розумію…

Клєткін знову розкрив папку:

–У ваших нотатках є фраза, яка справила на мене особливе враження. Ось вона: «Я думав і діяв так, як того вимагала справа… Якщо я чинив правильно, то не маю у чому каятись. Якщо я помилявся, то заплачу за все».

Він відірвав погляд від паперів і переніс його на Рубашова:

–Ви помилялися, товаришу Рубашов, і мусите розплачуватися. Партія може вам обіцяти лише одне: одного дня, після остаточної перемоги, коли матеріали таємних архівів уже не складатимуть небезпеки, їх буде повністю опубліковано. І світ дізнається, на якому тлі розігрувалась ця, як ви кажете, лялькова вистава, і маси зрозуміють, що ми готували спектакль відповідно до підручника історії…

Клєткін поправив манжети і закінчив доволі незграбно:

–І лише тоді ви й ваші друзі отримаєте належну пошану і співчуття, у вияві яких вам сьогодні відмовлено.

Говорячи це, він підсунув заготовлений текст зізнання до Рубашова й подав йому авторучку. Рубашов підвівся і з натужною посмішкою сказав:

–Мені дуже хотілося знати, як виглядають неандертальці, охоплені сентиментальністю. Тепер я знаю.

–Не розумію вас, – сказав Клєткін, теж підводячись.

Рубашов підписав зізнання, у якому значилось, що він коїв злочини з «контрреволюційних переконань», а також запродавшись чужій державі. Випроставшись, побачив портрет Хазяїна на стіні. І знову згадав вираз легкої іронії й меланхолійного цинізму, з яким кілька років тому той востаннє потиснув йому руку.

–Байдуже, – сказав Рубашов. – Є речі, що їх могли розуміти лише Іванови, Рубашови й Кіффери. Але все це позаду…

–Я дам розпорядження, щоб до суду вас ніхто не турбував, – після короткої паузи сказав Клєткін, знову закам’янілий і незворушний. – Може, маєте якесь особливе бажання?

–СПАТИ, – сказав Рубашов.

Попрямував до відкритих дверей і спинився біля конвоїра. Зі своїм пенсне й цапиною борідкою виглядав поруч із велетнем в однострої цілком старим, миршавим, непомітним…

–Я скажу, щоб вам не перешкоджали спати, – додав Клєткін.

Коли Рубашов вийшов і двері зачинилися, він знову всівся за стіл. Кілька секунд сидів непорушно. Тоді задзвонив і до кабінету зайшла стенографістка.

–Товаришу Клєткін, вітаю вас із перемогою! – сказала вона піднесено.

Клєткін зменшив напругу у лампі до нормальної.

–Ця річ, – кивнув він головою на лампу, – плюс безсоння й фізичне виснаження. Все це справа людської конституції.

Не вказуй нам мети, не показавши шляху

Бо засоби і ціль, мета і шлях

Так зв’язані і навзаєм залежні

Що кожен шлях веде до іншої мети.

Фердінанд Ласаль. Франц фон Зікінген

–«На питання, чи вія вважає себе винним, підсудний Рубашов відповів виразним «так». На дальше питання державного прокурора, чи діяв підсудний як агент світової контрреволюції, він знову відповів «так», але тихіше…»

Донька двірника Василя читала, повільно вимовляючи кожний склад. Газету вона розклала на столі і водила пальцем по рядках, час від часу доправляючи квітчасту хустину на голові.

–«На питання, чи потрібен йому адвокат, підсудний заявив, що відмовляється від цього права. Після цього суд перейшов до читання обвинувачення…»

Василь лежав на ліжку, обличчям до стіни. Віра Василівна не могла б сказати, слухав батько чи спав. Часом він щось мимрив сам до себе. Але вона вже звикла до цього і не звертала уваги на батькові примхи. Вже стало звичаєм, що кожного вечора з «освітньою метою» вона уголос читала газету, навіть тоді, коли після роботи на фабриці були збори і вона поверталася додому пізно.

–«Судове засідання вважає доведеним, що підсудний Рубашов винен за всіма пунктами обвинувачення. Це підтверджується сукупністю документів, а також його зізнаннями на попередньому слідстві. На питання голови суду, чи має підсудний якісь скарги щодо ведення слідства, підсудний відповів «ні» і додав, що зізнання подав добровільно, у щирому каятті за свої контрреволюційні злочини…»

Василь лежав, як мертвий. Над ліжком, прямо над його головою, висів портрет вождя. Поруч із портретом стирчав іржавий цвях, на якому ще недавно висіла фотографія Рубашова у формі червоного командира. Рука машинально шаснула до дірки в матраці, де Василь ховав засмальцьовану Біблію. Біблії не було. Невдовзі після арешту Рубашова донька знайшла її й викинула на смітник, теж з «освітньою метою».

–«На прохання прокурора підсудний почав оповідати про своє переродження з ухильника від лінії партії до контрреволюціонера й зрадника Батьківщини. Перед схвильованою аудиторією Рубашов почав так: «Громадяни судді! Я розкажу, що змусило мене капітулювати перед слідчими і перед вами, представниками справедливості в нашій країні. Моя розповідь покаже вам, як найменший ухил від партійної лінії мусить неминуче закінчитися контрреволюційним бандитизмом. Неминучим результатом нашої опозиційної боротьби було те, що ми скочувалися далі й далі униз, у болото. Я розкажу вам про своє падіння, хай це послужить пересторогою для тих, хто в цю вирішальну годину ще коливається, ще має приховані сумніви щодо партійного керівництва та правоти лінії партії. Покритий ганьбою, затоптаний