Софія - Олесь Ульяненко

він під сонцем чув запах її волосся, шкіри, іще чогось. Він бачив її голу, коли вона викручувала трусики під липою і робила вигляд, що не бачить, як він робить те ж саме і краєм ока спостерігає за її голим лобком, але аби він знав, то неодмінно сказав би: з неї виросте порядна бестія. Її пшеничне волосся, з перекинутим поглядом у невідомість ніжний овал обличчя, красиві груди, повні ноги, тонка талія і плавні рухи, що переходили у якийсь немислимий танок плоті і почуттів, він, цей перекинутий погляд, зустріне і оцінить повною мірою її дитяче лукавство через багато років. Світ буде таким старим, що обом уже нудитиме від нього, цієї протрухлявілої, віддатої на поталу чорту чи людям розпеченої кульки. А поки що, завдяки бабусі, все ще протікало, рухалося за зібраною механікою, наче хоровод ляльок, де ніяк не може поселитися емоція. Він ходив до бабусі, а з вікна відкривалася на розлогому крилі степу розсипана ртуть озер, і він бачив, навіть звідси, як дихає земля; так, він бачив зябра землі.
2000 РІК. КИЇВ. ПАРАНОЯ

Він тоді ще був старлеєм. Потроху випивав. Високий на зріст, з карими телячими очима і телячим поглядом, він навіть у страшному сні не міг уявити, що колись сяде на голку і буде подібним до цих привидів з обісцяними штаньми, протрухлявілими прямими кишками. Спочатку він виїхав до батька в Ташкент. Там одружився і там закінчив міліцейську школу. Про нього говорили – ніяких талантів, але справний. Єдиною заздрістю колег було те, що він подобався жінкам: косооким, кривим, красуням, курвам, малолітнім і старим стервам. Його доброта, напевне, простягалася на оточуючих, хоча людей з таким характером навряд чи довго терплять і люблять. І воно сталося – дружина йому зрадила. Але він не переймався – попив з місяць і повернувся до нормального стану, щоправда, став більш наполегливим у роботі. Він приховував свою чутливість, як приховував і мрійливість і досить-таки тонкий, як для мента, розум. Щоправда, особливо чутливим його не назвеш – з першого погляду. Він не кидався у загули, як його товариші, але всупереч усьому вважався донжуаном. Про нього казали, що цю людину не злякає сама смерть. Напевне, тому він і вибрав спецназ. Ось тут і проявився його розум, спритний і викручений, як в університетського очкастого розумника. Ніхто не очікував такого від цього вайлуха з велетенськими руками і ногами. З Ташкента його перевели до столиці. Постарався батько, який давно вже не жив з його матір’ю: вродливою бабою з повним ротом золотих зубів. Спочатку його лякав блискучий, целулоїдний світ з декоративними запахами, як і люди, що нагадували декоративних папуг, які тріщали про те, чого й самі не розуміли. А потім він зустрів її – з пшеничним волоссям, красивими точеними повними ногами, з гарними грудьми. І для нього почався етап щастя, наче він повернувся в дитинство, коли вони у річці голяка ловили раків разом з тим, із зеленими очима і поглядом, спрямованим у невідомість.

1979 РІК. САХА. ОЗЕРО

Він продовжував іти, хоча мороз став з ним одним цілим – він, мороз, тиша. А він усе ступав, наче велетенським дном моря, під хмарами, під кришталевими небесами. Зараз відчував Бога, хоча був надто молодим і жив у паскудному часі, де не було чого вибирати. Перед цим він зайшов на полустанок, але, окрім тонко наструганих шматків мороженого м’яса, нічого не знайшов. На полустанку було холодно, п’яний евенк намагався видурити у нього за фальшивий золотий самородок залишки горілки у флязі, за що й отримав по пиці і полишився шматка м’яса. А він вирішив ретируватися, видно, сприйнявши тундру як прогулянку з одного кінця пляжу до іншого. У чому він, звісно, помилився. Але банальна істина: що не робиться, то робиться на краще. Він продовжував іти, і молодість тягнула його синім протягом і нарешті вивела… Це було озеро. Прекрасне і чудове озеро.

1979 РІК. ПІВДЕНЬ. ЗА КІЛЬКА ТИЖНІВ

Інка жерла ефедрин і марила горами. Ми з Касимом не знали, як її ділити. Власне, у моїй бошці не виникало подібної думки – там свистіло, як у вулику. Нарешті Інка вибрала Касима, і я байдуже слухав, як вони хекають за стіною нашої двокімнатної квартири. Я цілими днями не бачив її, і мені зовсім не було боляче, мені було справді начхати, тому що я думав про золотоволосу з озера. І більше ні про кого. Четверта, з чорними як смола косами, чомусь випадала. Я завжди мав схильність до ідеалізму, як дитина обернув обличчя жорстокості до себе, дозволяючи людям насолоджуватися хоча б пару зайвих днів. Ну, а потім усе швидко закінчилося, як закінчується у тих, котрі не пам’ятають, що вічного у цьому світі не існує, тим паче дармового. Кохання наразі чи трах мали присмак дешевого епігонства – ані Касимом, ані Інкою вони не були заслужені. Мені ж бо було однаково. Ніякої моралі… Це зовсім інше… Слухайте далі…

2000 РІК. КИЇВ. ПАРАНОЯ

Він був уже у чині капітана. Через тиждень він отримає майора, але йому буде начхати на погони, на життя, на те, що діялося навколо… До цього для капітана робота була жахом, як і смерть, як і кал, як сеча між ногами проститутки, що набігала з неймовірним шумом. Усе це він міг спостерігати з крайньою, на межі, цікавістю… Але якось у перші дні відпустки, здається, у серпні, він зручно