Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося - Тара Шустер

які за мною упадали. Мая Енджелоу свого часу мудро зауважила: «Коли хтось показує свою личину, вірте їм із першого разу». Мені знадобилося тридцять років, щоб зрозуміти ці мудрі слова. Я майже певна, докторові Енджелоу йшлося про те, що люди — бойфренди, друзі, батьки, родичі, власне, всі з ким перетинаєшся щодня — постійно демонструють, хто вони є, своїми вчинками та словами. Це неможливо приховати і нема жодних інших чарів для читання думок, ніж переконатися, що ти дивишся, слухаєш та зважаєш на те, що відбувається насправді. І ніде воно не справджується достеменніше, ніж у романтичних стосунках.

Моя проблема полягає в тому, що я ТАК добре вмію чути те, що хочу почути. Якщо хтось каже, що не шукав серйозних стосунків, я витлумачую це як: «Я не знав, що такі особливі дівчата, як ти, існують, і це змушує мене переосмислити все, щодо чого я раніше був певний». Коли на першому побаченні чувак оголошує: «По життю мене веде помста і лише злість дає мені сили вставати вранці[38]», я чую: «Я відкритий та чесний хлопець і з твоєю допомогою перетворюся на когось життєрадісного». Чи хтось із них сказав щось бодай віддалено схоже на мої інтерпретації? Чорта з два. Та це не заважає мені жити в альтернативній-ФАНТАСТИЧНІЙ-та-приреченій реальності того, що я обираю вважати за дійсність.

Колись я зустрічалася з хлопцем, що носив масивні, показні, епатажні прикраси в стилі «що-в-тебе-за-дракон-на-перстенику-любиш-драконів?» від David Yurman[39] і пішов на пенсію у сорок років, бо «вже досяг усього». Усього? Всього. На нашому першому побаченні, за келихом смачнезного червоного Монтепульчано, він пояснив: «Уся людська раса приречена. Ми лише мурахи, що повзають туди-сюди. Будь-які фантазії про свободу волі — просто фарс. Я думаю, чи не стати вегетаріанцем, щоб завдавати менше шкоди… Здається, я тільки й роблю, що шкоджу іншим». ТИ це чула?! Ти хоч слово з того почула? Я — НІ! Мала зірватися й тікати в напрямку Голлівудських пагорбів, а натомість міцніше вперлася підборами в землю де стояла. Я дивилася на його гігантський восьмигранний золотий перстень, на плетений браслет із блискучої шкіри зі срібною застібкою на зап’ястку і чула у своїй голові зовсім інше: «Я пережив тяжкі часи, та під усім цим мотлохом я милий і цілеспрямований. Порятуй мене з цієї чорної прірви».

Коли він сказав, що хронічно спізнюється й щоб я «не сприймала це особисто, коли він точно спізнюватиметься на наші побачення», мені почулося: «Я усвідомлюю, що маю проблеми з пунктуальністю, й виправлюся, бо ти мені подобаєшся». НУ ЗВІСНО Ж, він на півтори години спізнився на наше новорічне побачення. Я була зла, як фурія, та мусила проковтнути свій гнів, бо знала, що нема на кого нарікати, крім себе. Той козел КАЗАВ МЕНІ достеменно, хто він є.

І хто знає, скільки ще я вигадувала б собі альтернативну реальність із цим типом, якби він не зробив мені послугу і не втнув щось таке карколомно гівняне, що я просто не змогла зігнорувати. Одного вечора, коли ми збиралися піти перехопити тайської їжі, я написала йому: «Слухай, я щось недобре почуваюся. Може, лишимося вдома й подивимося щось? Зможеш принести мені чаю?» Я чекала на відповідь, а він не відповів. НІЧОГО. За цілий вечір. Так я й пролежала в ліжку без сну, прислухаючись, як в мені закипало й підіймалося аж до горлянки кислотне обурення. Наступного дня полетіла у справах до Сан-Франциско, певна, що отримаю від нього бодай звісточку. Тоді бачилися через день, не зникне ж він тепер просто так! Нарешті ще за добу, вночі, коли я вже нагострила на нього добрячий зуб за своє зболене серденько, він написав: «Вибач, що зник. Мав поговорити з психотерапевтом про твій чай. Не певен, що я з тих хлопців, які приносять людям чаї». ОЦЕ ТАК МАЄШ!

Не з тих хлопців, які приносять людям чаї? А З ЯКИХ ТОДІ??? Хто ж вони, ті нездатні ворухнути пальцем задля інших, які не можуть принести комусь чаю? І це він мав обговорити зі психотерапевтом? Ото я реготала. Я іржала як відьма над казаном, що зараз виморить страшним закляттям усіх хлопців і хлопчиків світу. Це був просто абсурд. Я вже не мала що перекручувати. Нарешті я змогла побачити буквально, що він за один. Коли зателефонувала, постановивши собі порвати з ним, то вирішила в цій розмові вдатися до того, що раніше нечасто робила: слухати. Розгорнула блокнот і занотовувала, щоб зранку, коли я за ним засумую, не виникло спокуси щось перекрутити. Я записала, що він був на антидепресантах і сказав, що сам не свій. Записала, що він страждає на дисморфію й що коли ми кудись ходили, йому складно було щось замовити, тож він волів уникати ресторанів. Я записала його слова: «Не сприймай це на свій рахунок. Я суцільний хаос і мушу розібратися в собі». Я записала все це, щоб потім знову не пудрити самій собі мозок.

Якщо у своїх стосунках ти фільтруєш, витлумачуєш і поводишся, як письменниця-романістка, як от я з цим чуваком, занотовуй правду, яку тобі каже партнер. Ти не маєш на цьому зациклюватися. Не мусиш записувати кожне слово. Та після побачення приділи три хвилинки й спробуй занотувати те, що він справді тобі сказав. Так ти не вигадуватимеш нісенітниць. Ти зможеш погортати сторінки і знайти, що він сказав, а не те, що тобі причулося, бо хотілося почути. Це спрацьовує й навпаки. Якщо він каже: «Ти мені подобаєшся, яка ж ти гаряча», тобі не має вчуватися: «Ну… таке собі». Якщо він каже: «Я б хотів зустрітися з тобою знову», — навіщо ти хвилюєшся й переживаєш чи сподобалася йому? Тобі сказано, що з тобою хочуть зустрітися ще! Вір тому, що чуєш насправді.

Гадаю, в більшості стосунків так і є. Люди мимоволі кажуть нам правду про себе. Маємо лише слухати. Якщо голова ОСББ каже, що погодити заплановані реновації у квартирі — не її компетенція, на твоєму місці я б їй повірила. Вона не зумисне пересирає тобі грандіозні плани покращення вентилювання, а просто не має таких повноважень. І марно з нею воювати, просто знайди вищу начальницю. Якщо хтось із колег прямо каже, що «жахливо планує свій час», то нема чого щоразу дратуватися, коли вона, ясна річ, завалює дедлайни на всіх проектах. Вона попередила тебе про цю проблему! Може, порадь їй щось із технік планування чи тайм-менеджменту або просто забий на це. Таро, будь ласка, годі злитися на Джозефін за її повільність. Нащо марнувати на це сили?

Пам’ятай: Поведінкою, виразами, словами та увагою люди щодня показують тобі, ким вони є. І ти так само. Якщо ти не притримуєш дверей для тих, хто йде позаду, то демонструєш, що для тебе нормально захряснути двері в когось перед носом. Такою ти хочеш бути? Коли ти кажеш друзям, що не готова до стосунків, не дивуйся, що вони ні з ким тебе не знайомлять. Чому хтось напружуватиметься задля того, до чого ти, з твоїх же слів, не готова? Коли ти кажеш, що «якось справляєшся