Оповідь Артура Гордона Піма (збірник) - Едгар Аллан По
Десь через півгодини, коли ми встигли пропливти на південь миль п’ять або й шість, із затоки вийшла ціла флотилія плоскодонних човнів. Та незабаром вони повернули назад, утративши надію наздогнати нас.
Розділ двадцять п’ятий
Отже, ми опинилися в неозорому й пустельному Антарктичному океані, вище вісімдесят четвертої паралелі, на благенькому човні й без запасів провізії, якщо не рахувати трьох черепах. Наближалася довга полярна зима, і нам треба було добре поміркувати, який обрати курс. У полі зору було ще шість чи сім островів, які належали до цього архіпелагу й лежали один від одного на відстані п’ять-шість ліг; але на жоден з них ми не мали наміру висадитися. Коли ми йшли сюди з півночі на «Джейн Гай», найнепрохідніші крижані поля залишалися позаду нас – у цьому ми переконалися на власному досвіді, хоч би як такий факт суперечив поширеним уявленням про Антарктику. Отже, йти на північ було б безглуздям, а надто о такій пізній порі року. Лише один напрямок обіцяв нам якісь надії, і ми постановили сміливо стернувати на південь, де принаймні була ймовірність натрапити на суходіл і ще більша ймовірність опинитися в теплішому кліматі.
Досі Антарктичний океан – як, до речі, й Арктичний – не приносив нам ні шалених ураганів, ні бурхливих хвиль; і все-таки наш човен, попри досить великі розміри, був надто вутлим суденцем, якщо не гірше, і ми ретельно взялися за діло, намагаючись тими мізерними засобами, які були в нашому розпорядженні, зробити його пристосованішим до плавання у відкритому океані. Корпус човна був виготовлений з такого крихкого і ненадійного матеріалу, як кора (кора невідомого нам дерева), а шпангоут[82] із міцної лози, яка дуже добре годилася для цієї мети. Від корми до носа човен мав п’ятдесят футів, завширшки – від чотирьох до шести футів, а висота його бортів становила чотири фути з половиною, отже, формою він дуже відрізнявся від каное, на яких плавають інші жителі Південного океану, відомі цивілізованим націям. Ми з самого початку подумали, що навряд чи їх виготовили дикі остров’яни, які володіли ними, і згодом, через кілька днів, довідалися від нашого бранця, що й справді човни зроблені тубільцями, що населяють острови, розташовані на південний захід від архіпелагу, на якому ми побували, і лише випадково потрапили до рук тутешнім неотесаним дикунам. Отже, ми зробили все, що могли, аби надати човну більшої плавучості. Виявивши біля носа й біля корми досить широкі тріщини, ми зашпаклювали їх клаптями з роздертої сукняної куртки. Із зайвих весел, яких у човні було багато, спорудили на носі каркас, об який розбивалися б хвилі, менше заливаючи човен. Два весла ми використали як щогли, поставивши їх навпроти одне одного біля обох планширів і в такий спосіб обійшовшись без рей. До цих саморобних щогл прикріпили вітрило зі своїх сорочок – правда, не без труднощів, бо наш бранець рішуче відмовився допомагати нам у цій операції, хоча залюбки брав участь у інших роботах. Невідомо чому, але лляна матерія навіювала йому чи то відразу, чи то жах. Він боявся не тільки доторкнутися до неї, а й навіть підійти, а коли ми спробували подіяти на нього силою, він весь затремтів і дико заволав: «Текелі-лі!»
Підлагодивши й оснастивши, як могли, наше суденце, ми звернули на зюйд-зюйд-ост,[83] щоб обійти з навітряного боку найпівденніший з тутешніх островів, який виднівся на обрії, і тільки після цього взяли курс прямо на південь. Погоду аж ніяк не можна було назвати поганою. З півночі постійно дув лагідний вітер, цілу добу ми мали денне світло, море було спокійне й чисте від криги. I взагалі я не бачив жодної крижини, відколи ми перетнули паралель, на якій лежав острів Беннета. Вода була тут зовсім тепла, і крига довго в ній утриматися не могла. Забивши найбільшу черепаху, ми не тільки запаслися свіжим м’ясом, а й питною водою. Протягом семи або восьми днів ми йшли своїм курсом без особливих пригод і за цей час напевне подолали величезну відстань, оскільки вітер віяв попутний, і нам допомагала потужна течія на південь.
1 березня.[84] Багато незвичайних явищ указують на те, що ми входимо в невідому область океану, де відбуваються справжні чудеса. На південному обрії часто виникає широка смуга світло-сірої пари, яка то шугає стовпами вгору, то швидко переміщується зі сходу на захід або з заходу на схід, то знову розтягується в рівне пасмо – одне слово, постійно змінює обриси та барви і цим дуже нагадує північне полярне сяйво. Від того місця, де ми перебуваємо, пара в середньому підіймається до двадцяти п’ятьох градусів. Температура води щогодини зростає, і водночас помітно змінюється її колір.
2 березня. Сьогодні ми довго розпитували свого бранця, багато разів повертаючись до одного й того самого, і довідалися багато подробиць про острів, на якому загинули наші товариші, про його жителів і звичаї – але чи можу я ними затримувати увагу читача? Розповім лише про те, що, за його словами, архіпелаг складається з вісьмох островів, якими править цар на ім’я Тсалемон, чи Псалемоун, котрий живе на одному з найменших островів, що чорні шкури, в які одягаються воїни, належать дуже великим тваринам, і вони водяться лише в долині, розташованій неподалік від оселі царя, що місцеві тубільці будують тільки плоти чи то плоскодонні човни, а чотири каное – їх і було в них лише чотири – виготовлені на великому острові, який лежить на південному острові, і що звати його Ну-Ну, і що він ніколи не чув про острів, названий нами островом Беннета, і що острів, який ми покинули, має назву Тсалал. Початок слів «Тсалемон» і «Тсалал» він вимовляв з протяжним свистячим звуком, який ми так і не змогли відтворити і який нічим не відрізнявся від крику птаха, спійманого нами на вершині гори.
3 березня. Вода стала зовсім тепла і швидко змінює колір; вона вже не прозора, а біла, кольором і густотою схожа на молоко. Море навколо нас спокійне, і жодної небезпеки для нашого човна досі не виникало, але ми з великим подивом часто спостерігаємо, як на різній відстані праворуч і ліворуч від нас море збурюється і ходить високими хвилями; згодом ми помітили, що цим явищам завжди передують високі спалахи пари на півдні.
4
