Оповідь Артура Гордона Піма (збірник) - Едгар Аллан По
А що нашою головною метою було роздобути їжі, то ми вирішили вийти на берег, – а він був звідти не далі як за півмилі, – бо зі свого притулку на вершині гори ми бачили там черепах і тепер мали намір зловити бодай одну. Ми пройшли вже кілька сотень ярдів, ховаючись між уламками скель та камінням, як раптом, тільки-но ми завернули за ріг скелі, з невеличкої печери вискочили п’ятеро дикунів, і один ударом кия повалив Петерса на землю. Всі кинулися добивати жертву, й це дало мені змогу отямитися від несподіванки. В руках у мене була рушниця, але цівка погнулася при падінні в провалля, тому я відкинув її як річ непотрібну й вихопив пістолети – а вони у мене були в порядку. Постріли пролунали один за одним, і я побачив, що два дикуни впали, третій, який уже заніс над Петерсом списа, перелякано відстрибнув убік, так і не завдавши удару. Мій товариш був урятований, і після цього сутичка закінчилася швидко. Він теж мав пістолети, але з остороги не став їх застосовувати, повністю поклавшись на свою фізичну силу – такої сили я не зустрічав у жодної іншої людини. Вихопивши в одного з убитих дикунів кий, він з першого удару поклав трьох інших, розчерепивши кожному голову. Ми одержали цілковиту перемогу.
Все сталося так швидко, аж ми насилу могли повірити, що все відбулося насправді, і стояли над трупами забитих у якомусь заціпенінні, аж поки крики, що пролунали вдалині, не повернули нас до тями. Було очевидно, що розтривожені пострілами дикуни незабаром нас виявлять. Щоб дістатися до гори, нам би довелося бігти в той бік, звідки лунали крики, та навіть якби ми й добігли до її підніжжя, нас би неминуче помітили, коли ми стали б дертися нагору. Наше становище було вкрай небезпечне, і ми вагалися, не знаючи, куди бігти, аж раптом один із дикунів, у якого я вистрелив і якого вважав убитим, підхопився на ноги й кинувся навтіки. Ми, одначе, наздогнали його вже через кілька кроків і хотіли були відправити на той світ, коли Петерсові спало на думку, що дикун може згодитися, якщо примусимо його втікати разом з нами. Отже, ми потягли його за собою, давши йому зрозуміти, що в разі опору він негайно буде вбитий. Через кілька хвилин дикун утямив, чого від нього вимагають, і підкорився. Ховаючись поміж скель, ми побігли в напрямку берега.
Досі нерівна місцевість, по якій ми бігли, приховувала від нас море, воно зблискувало лише вряди-годи, а повністю відкрилося аж тоді, коли ми опинилися від нього ярдів за двісті. Вибігши на пологий піщаний берег, ми з жахом побачили, що від села й від усіх кінців острова до нас біжать юрби дикунів, люто вимахуючи руками і виючи, немов дикі звірі. Ми вже хотіли були повернути назад і спробувати відступити, ховаючись за великим камінням, коли раптом я помітив, що з-за скелі, яка виступала в море, виглядають носи двох каное, і ми щодуху помчали туди. Охорони біля човнів не було, і в них лежали тільки три великі галапагоські черепахи і звичайний запас весел на шістдесят чоловік. Ми стрибнули в один із човнів, потягли за собою й полоненого, і з усієї сили заходилися веслувати у відкрите море.
Та не відпливли ми й на півсотні ярдів від берега, як, трохи заспокоївшись, зрозуміли, що припустилися непрощенної помилки, залишивши друге каное дикунам, а вони вже були від нього лише вдвічі далі, ніж ми, і швидко наближалися. Тепер не можна було гаяти ні секунди. Надія випередити ворогів була мізерна, але іншого виходу ми просто не мали. Було дуже й дуже сумнівно, що ми дістанемося до човна раніше за них, але для нас то був єдиний шанс. У разі успіху ми могли врятуватися, а не спробувати захопити другий човен означало б змиритися з неминучою і жахливою смертю.
Ніс і корма в каное були виготовлені однаково, і ми не стали розвертати човен, а просто пересіли й почали веслувати назад. Коли дикуни помітили наш маневр, вони зарепетували вдвічі голосніше й удвічі прискорили біг. Проте розпач додав нам снаги, і коли ми добулися до мети, нас випередив тільки один тубілець. Бідолаха дорого поплатився за свою моторність – тільки-но ми торкнулися берега, як Петерс прострелив йому голову з пістолета. Найперші серед решти дикунів на ту хвилину були від нас кроків за тридцять. Ми спробували відтягти другого човна на глибоку воду, куди дикуни не змогли б допливти, але днище глибоко врізалося в пісок, часу не лишалося, і тоді Петерс кількома ударами важкого рушничного приклада проломив дно на носі й пробив борт. Коли ми стали відштовхуватися від берега, двоє тубільців ухопилися за наш човен і вперто трималися – і нам нічого не лишалося, як порішити їх ножами. Ми відчалили від берега й щосили стали веслувати у відкрите море. Коли густий натовп дикунів дістався до пробитого каное, вони страшенно завили з люті й розчарування. Взагалі, наскільки я можу судити зі своїх спостережень, ці мерзотники виявилися найлютішими, найлицемірнішими, наймстивішими, найжорстокішими і найкровожерливішими істотами на світі. Безперечно, вони не дали б нам пощади, якби ми потрапили в їхні лапи. Дикуни спробували були пуститися за нами навздогін на пробитому каное, але та спроба, звичайно, була марною, і, знову виливши свій гнів у бридких завиваннях, вони кинулися назад у гори.
Отже, від безпосередньої небезпеки ми врятувалися, хоча становище лишалося загрозливим. Ми знали, що дикуни мають у своєму розпорядженні ще два таких каное (вони розлетілися на друзки під час вибуху «Джейн Гай» – але ми про це довідалися лише згодом від нашого бранця), і ми гадали, що вони знову кинуться за нами навздогін, як тільки добіжать до входу в затоку (відстані туди було милі зо три), де звичайно
