Фортеця - Міша Селимович
Це не була правда, але я навмисне так сказав.
Він рвучко сів, скинувши панцир, залишивши свій захисток і наблизившись до мене, готовий розмовляти зі мною.
— Що сталося? Розповідай! Усе!
Я коротко розповів йому про інших, докладно про хафіза Абдулаха, приховавши, що він захищав справедливість, жертвуючи юнаком. Я не обманював, але й не казав усієї правди, щоб узяти мертвого старця собі в союзники перед Шех-агою. Учора я звинувачував його, що він вимагав покарати Раміза, хоч я знаю, що люди недосконалі, але мені боляче кожного разу, коли переконуюся в цьому, і тепер я виправляв його помилку чи хибний погляд. А може, це не помилка і не хибний погляд. Хафіз Абдулах вимагав справедливості, а не насилля, і ставив перед ними дзеркало, щоб кожен, перш ніж дошукуватися гріхів в іншій людині, глянув на свою зіпсутість. Він діяв хоробро й чесно, не зважаючи ні на кого, через те й постраждав. Я не помилився, беручи його за свідка.
— Отже, його вбили! — схвильовано вигукнув Шех-ага. — Невже і його?!
Невже і його? І сина, і друга. Їх обох найбільше любив — і обох убили. Нічого більше не бачив, ніщо більше його не цікавило.
Я хотів нагадати йому, що постраждали не тільки вони. Біда не лише в нього. Світ переповнений горем. Знаю, нас болить насамперед наше, але хіба чужі нещастя не наші?
— Багатьох убили і ще багатьох уб'ють, — сказав я, думаючи про Раміза.
Але він мовби не чув, тільки тримав зціплені кулаки на грудях, ніби притискував болюче місце, блідий, з перекошеним обличчям, увесь заполонений одною думкою.
— О, бандити! — прошипів він крізь стиснуті зуби. — Я відплачу вам! Я знайду вбивцю! Під землею знайду!
— Хай відомстите за хафіза Абдулаха, але з могили його все одно не піднімете.
— Я помер би від сорому, якби забув свого друга!
— Зробіть щось корисніше. Молодого Раміза хочуть убити.
— Вони повбивають усіх чесних людей. Найжорстокішої смерті вони заслужили!
— Ви свого сина не врятували. Врятуйте його.
Він не сподівався, що я це скажу. І я теж.
Шех-ага зупинився, з жахом дивлячись на мене. Я безжалісно вдарив його по кривавій рані.
Він стис кулаки, увесь зіщулився, здавалося, так і кинеться на мене. Як я посмів йому сказати це?
Але він не пішов на мене, щось його стримало. Може, думка, яка ніколи не з'являлася в нього: заради мертвого сина допомогти комусь живому. Його збентежила така можливість, вона йому спочатку, може, здавалася навіть несправедливою, несумісною з його лютою ненавистю. Але не міг її легко відкинути.
Чи він подумав, що було б добре, якби хтось тоді був спробував урятувати його сина? Чи в тумані розгубленості помітив шлях, який міг надати його спогадам більшого смислу? Чи в ньому прокинулася забута доброта?
Я наважився схилити в Рамізів бік шальку його вагань:
— Загине невинний.
Але він ще опирався:
— А мій син хіба був винний?
— Тому й кажу вам. Ви найкраще це зрозумієте. Батька в нього нема, загинув на війні, є тільки мати. Що вона йому допоможе?
— А як я йому допоможу?
— Не знаю. Просіть намісника, щоб звільнив його.
— Не посміє, вони один одного бояться.
— У такому разі, порятунку йому нема.
— Кажеш, є в нього мати. Чому він не подумав про неї? Діти тільки про себе думають, батьки їх не цікавлять.
— Побійтеся бога, Шех-аго. Невже ви і мертвому синові не можете простити, що думав інакше, ніж ви?
Цього він уже не стерпів, я шпигонув його в самісіньке серце, сам не знаю навіщо; він закричав, в очах зблиснула лють:
— Собачий сину! Що тобі треба від мене!
А потім схилив голову й почав ламати пальці.
Довго так стояв.
Тоді промовив тихо, не дивлячись на мене:
— Не слід було тобі цього казати.
— Кажу заради вас. Помиріться з ним. Прийміть його, мертвого, з сумом, а не з ненавистю. Молоді люди часто роблять дурниці, бо хочуть неможливого. Як твій син, як Раміз.
— Він твій друг, той чоловік?
— Ні. Ми ледве знайомі.
— Чого ж тоді клопочешся ним?
— Тому що нема кому більше, тому що він сам, тому що чесний.
— І тобі потрібна допомога, я думав, ти про себе говоритимеш.
— Мені загрожує бідність, йому — смерть. У нього становище гірше.
— Ти божевільний. У нас усі, що варті чого-небудь, божевільні. І мій син, і ти, і той Раміз.
— Божевільний, бо думає не про себе, а про інших. І через те повинен померти?
— Власті зацікавлені в ньому?
— Дуже. Їм дошкулили його промови.
Він раптом змінився, його обличчям перебіг зловтішний вираз:
— А що, як ми його викрадемо? Поздихають від злості!
От тобі й маєш! Щойно я подумав, що вигнав диявола з нього, а він чинить усе по-старому. Йому завдали болю, і ліки від нього він вбачає в тому, щоб заподіяти лихо іншому.
— Не дуже їм це сподобається, — погодився я, побачивши неждану можливість урятувати Раміза. Мотиви Шех-аги мене не цікавлять.
Дивно, як він одразу пожвавився, з обличчя зник зловісно-похмурий вираз, воно раптом стало зібрано-рішучим, тонка усмішка в кутиках уст виказує затаєну радість, руки лежать спокійно одна біля одної, спина випросталася. Це зовсім інший Шех-ага, людина, яка задумала помсту.
У такі хвилини він, звичайно, забуває свій біль. Але ця його капость буде не тільки помстою, а й порятунком для іншої людини.
Зараз ніщо його не зупинить. А якби я випадково пробудив у ньому доброту, була б вона бліда і млява.
Наскільки зло швидше й запопадливіше! Нехай нам бог допомагає.
Він плеснув у долоні, руки робили своє діло з готовністю, без мук і корчів.
Увійшла молода дівчина.
— Поклич Османа!
Осман притьмом з'явився перед Шех-агою, ніби чекав під дверима, а може, й чекав, стоячи з молодою дівчиною. І в нього, і в неї очі світилися, як лампадки.
Шех-ага потирав ожилі руки.
— Сідай! Треба врятувати одного чоловіка з фортеці!
— Для цього є кілька способів, — відповів Осман, не роздумуючи. — Я за найдорожчий.
— Добре, — погодився Шех-ага.
І це було все!
Осман Вук весело подивився на мене й запитав Шех-агу:
— Принести молока?
— Пізніше.
Мені пора вже йти, хай вони вдвох сам на сам усе обговорюють.
Я пробув тут довше, ніж гадав, і набагато довше, ніж сподівалася Тияна.
Запитає, чого мене кликав. Він не кликав мене.
Запитає, про що розмовляли. Про мене розмови не було.
Запитає, чи допоможе мені. Ні він, ні я про це
