Фортеця - Міша Селимович
— Чому п’є?
— Гм, чому? Можна пити й без причини, але в Шах-аги причина є, ще й велика. Не кажи тільки про це нікому. Терпить, в'яне мовчки, але коли вже не може далі витримати, запиває, щоб забути. Тричі на рік, через рівні проміжки часу, як той місяць на небі змінюється, тільки
не так часто. Рідко запиває не в свій час, як от тепер.
Мовби кружляє навколо, мовби відтягує.
Я знову запитав:
— Чому ж п'є?
— Через сина-одинака.
— Я не знав, що в нього є син.
Був, тепер нема. Коли синові Шех-аги сповнилося вісімнадцять років, він став просити батька, щоб той відпустив його до війська, на війну: мовляв, ідуть його товариші, щоправда, старші від нього, але він товаришував тільки з старшими. Звичайно, причина не тільки, в товаришах, тут і інше: молодість, барабани, знамена, промови, священний обов'язок, — хлопець ледь не збожеволів од того дурману. Здавалося, вогонь так і присне йому з очей. Шех-ага намагався остудити його: війна — не святковий фейєрверк, це болото, бруд, голод, жорстокість, кров, смерть. Але марно, той мов і не чує. Знесу, каже, все, навіть і смерть, якщо бог захоче. Коли інші можуть, зможу і я. А батькові серце стискається, усе-таки син, одинак, заради нього багатство стягав, заради нього жив — і не приховував тої любові, не міг; хлопець почував себе як риба у воді, пещений, у достатках, не знаючи, що таке погано, не знаючи, що таке важко, а хтось начинив його зелену голову високими словами, і от йому заманулося втратити те, що раз дається. Ніколи люди так не байдужі до свого життя, як у молодості, а потім, що більше старіють і що менше підстав мають, щоб жити, то все більше тримаються за життя. «І загину, якщо треба», — уперся на своєму безрозсудливий юнак. Це вже розлютило Шех-агу. «Е ні,— каже він, — не буде по-твоєму, дурню! Якщо я не можу тебе напоумити, то можу примусити! Сьогодні ти в захопленні, завтра будеш плакати, коли воші тебе обсядуть. Молодому дурневі байдуже його життя, але мені не байдужий мій син, бодай і дурень». І Шех-ага замкнув сина в кімнаті. А хлопець потай вискочив через вікно і пристав до війська, яке відходило. Вранці знайшли порожню кімнату. Шех-ага зовсім розум втратив, накинувся на слуг, ледве не побив: чому не впильнували його; чому не чули, як перестрибував через огорожу; ми кинулися в усі боки, Шех-ага подався до намісника, щоб той завернув його сина, бо він пішов без батькової згоди. І завернули б — намісник винен Шех-азі тисячу дукатів, та й без того його поважає. Але хлопець зник, мов до чужого війська перекинувся. Переглянули всі військові реєстри — його імені ніде не було. Потім ми довідалися, що він воював у Бессарабії, на Баба-дазі, а щоб батько його не знайшов, перемінив ім'я. Незабаром сталося так, як передбачав Шех-ага: хлопцеві війна обридла, жорстокість спротивилася, вбивства жахали його, він підмовив десяток солдатів-земляків, і вони втекли з війська. Блукали, ховалися, йшли тільки вночі, уникали військових частин, оминали міста, — словом, їхня втеча перетворилася на нескінченні муки. Біля Смедерева троє, не в силі більше переборювати втому і страх, здалися властям. Власті переловили й решту втікачів і кинули до в'язниці. І всі вони, як один, звинуватили сина Шех-аги, що це він їх підбив утікати з війська, і заявили, що розкаюються в своєму вчинкові. Юнак признався і взяв усю вину на себе, попросивши, щоб не карали його товаришів. І додав, що він ні в чому не розкаюється, бо війна — це найганебніша річ і найстрашніший злочин. Його осудили на смерть. Тоді він назвав своє справжнє ім'я і попросив, щоб сказали батькові, що він загинув у битві, нібито батькові одна його смерть краща він іншої. Утікачів покарали різками і відправили назад воювати, хлопця розстріляли, а Шех-агу повідомили, що його сина страчено як дезертира і зрадника вітчизни. Батько ледь не помер. І наче з розуму трохи схибнувся. «Недоумкуватий сину, — дорікав він мертвому, — за що ти загинув, за що свою дурну голову поклав? Якби ти бився для свого задоволення і хтось убив тебе — хай би бог простив і тебе, і його. Якби ти життя віддав заради золотого яблука з казки, чи красної дівчини з пісні, чи вірного друга з життя, я побивався б, але розумів би тебе. А так за що, мій нещасний сину? За наволоч, за розбійників, за неситих загарбників чужої землі! Як же така негідь могла одурити твоє чисте серце? І чому ти сам не втікав, коли дійшов розуму? Як ти міг покластися на цих людей? Ти міг повірити змії, шакалу, шуліці, але не нашим слинькам. Продадуть тебе, коли ти для них найбільше зробиш, уб'ють тебе, коли ти з ними останнім куснем хліба поділишся. Ну, гаразд, ти запропастив себе, байдужий сину, але за що ти мене вбив?» Марно його просили, щоб заспокоївся, нікого бачити не хотів. Тоді ми поїхали до Смедерева, щоб знайти могилу, але ніхто не знав, де вона, скільки ми не розпитували. «Все одно, — сказав Шех-ага, — може, це й краще, що він не повернеться в цю прокляту землю. Дав би бог і мені її ніколи не бачити!»
Вдома почав пити, по вісім днів підряд, до повної непритомності. Коли протверезиться — мовчить, усіх уникає, ненавидить людей, а якщо заговорить, то лає всіх підряд, ні на кого й ні на що не зважаючи. Усім кісткою в горлі став, особливо властям, і вони його ненавидять, але нічого зробити не можуть. Надто велику силу він має і тут, і в Царгороді. Багато людей заборгували йому, а він не підганяє, щоб віддавали, — тримає їх у кулаці. Боюся за нього, коли він запиває, усяке лихо може з ним скоїтися, для цього багато не треба — ніхто б і не знав нічого. І ось знову збирається пити, хоч ще й не пора. Можна з глузду зсунутися від страху, доки розшукаєш його. А чому тепер, не в свою пору? Учора з найкращим його другом, єдиним на все місто, хафізом Абдулахом Делалією сталося нещастя: коли він після вечірньої молитви повертався з мечеті, його перестріли грабіжники і побили на смерть. Ще був живий, коли знайшли його, але доки донесли додому, то й помер. Шех-ага сьогодні вранці вже був і в судді, і
