Фортеця - Міша Селимович
І про скарбничого Бекір-агу Джугума. Я виділяю його з-поміж інших, бо він погодився розмовляти зі мною, незважаючи на своє високе становище. Зрештою, могло трапитися, що йому неправильно назвали моє ім'я, або він не знав, хто я, або сплутав мене з кимось, бо це було б уперше в історії роду людського, щоб боснійський скарбничий прийняв такого злидня, як я, та ще й вислухав його жалі, але це мені байдуже, важливо, що він погодився розмовляти зі мною, — і за те йому спасибі. І він допоміг би мені, підстав для протилежного висновку в мене нема, та й люблю я думати те, що мені приємне, а не те, що ймовірне. Моя біда лише в тім, що я натрапив на такого вірного й відданого сановника, як він, бо ж інші високопоставлені підлеглі звичайно не вмирають від того, що вмер їхній господар. А може, варто було б запровадити вчинок Бекір-аги Джугума у звичай — хай усі вмирають зі своїми господарями, як індійські жінки зі своїми чоловіками, щоб свою вірну службу вони не закінчували зрадою, переходячи на службу до іншого. Щоправда, це могло б дати й погані наслідки — ніхто б не схотів займати високих посад, що завдало б народові непоправних збитків, але задля гарних принципів не завадило б і чимось пожертвувати.
Про купця хаджі Фейза я сказав небагато. Лише те, що він чоловік добрий і що був готовий допомогти мені, як допомагають людям, у яких нема почуття гидливості та поваги до себе і які охоче приймають ласку та близькість хаджі Фейза, що не така вже й незначна річ у нашому холодному й бездушному світі. Фейзо — людина ніжна і щедра, вимагає мало, дає багато, але я не оцінив ні його щедрості, ні теплоти, у чому все-таки моя вина, а не його.
Нарешті мені обридло корчити з себе блазня, намагаючись неоковирними жартами підняти настрій Шех-аги. Я помітив, що він мене майже не слухає. Примусив мене говорити, щоб залишитися наодинці зі своїми думками.
Я замовк.
Шех-ага не здивувався, не запитав, чому я перестав говорити, він поволі обернувся до високої тополі на подвір'ї, і його обличчя болісно пересмикнулося.
А чом би його не зіштовхнути з тугою віч-на-віч? Я погодився розповідати будь-що, аби він міг задавити свій біль, відігнати його від себе. І вчинив неправильно, як і він.
Нагадаю йому про його мертвих, хай звикає бути з ними.
— Хафіз Абдулах сидів на цьому місці?
Він раптом перевів на мене очі, мовби дивуючись, як я підстеріг його думки. Але не відповів. Підвівся з дивана й почав ходити по кімнаті, стискуючи закладені за спину руки.
Я не відступав.
— Мабуть, любив дивитися на цю тополю?
— Звідки ти знаєш?
— Бачу по вас. Ви все думаєте про нього.
Він став біля вікна, повернувшись до мене спиною. «Звідки ти знаєш?» — запитав він. Чи підтримає мою мову про мертвого друга, згадуючи його живого або сумуючи за його втратою.
Але Шех-агу важко пройняти, він не здається легко. Знов ухилився.
Не повертаючись, звернув розмову на мене. Для того мене кликав, для того я й прийшов. Цією розмовою він відгородився, щоб не допустити мене в свій світ.
— З чого живеш?
— Не знаю. Можливо, з любові.
Ця розмова для нього легша, бо вона не зачіпає його.
— Гарне життя. Тільки воно, звичайно, коротке.
— А як жити краще: коротко, але гарно, чи довго, але погано? Ворон триста років живе.
— Ворон не знає навіть, що він живе.
— Ми знаємо, така наша доля.
— Це наше нещастя.
— Щастя і нещастя.
Бачу, куди рухається його думка. Він дійшов до межі, чи переступить через неї? Чи назве причину свого відчаю?
Ні, не зважується.
Знову ховається за мене.
— Навіщо ти зробив оте в хаджі Духотини?
— Правду кажучи, я й сам не знаю. Щойно повернувся з війни, був злий, роздратований. Не знаю.
— Через те Мула Ібрагім звільнив тебе з роботи?
— Мула Ібрагім не винен. Примусили його.
— Мула Ібрагім — боягуз.
— Не його вина в цьому. Це якби хтось народився глухий чи з кривим носом.
— Ти справді так думаєш чи хитруєш?
— На жаль, я не зумів опанувати мистецтво хитрування. Не маю здібностей.
— Скільки тобі років?
— У травні буде двадцять п'ять.
— У травні?
— Так, або що?
— Питаю що-небудь, кажу що-небудь. Аби не мовчати.
І його син народився в травні, як і я. Це його запекло, але він не хоче про це говорити.
Він знову став ходити по просторій кімнаті, не підводячи очей від килима на підлозі.
У другій кімнаті пробив годинник, час минав, а ми мовчали, мов забули один про одного.
Ні, не забули.
Він у думках порівнював мене і свого мертвого сина: ми народилися того самого року, в тому самому місяці, були на тій самій війні, це в нас спільне; він мертвий, а я живий, це в нас різне. Як же йому тепер поставитися до мене: чи допомогти, щоб я постійно нагадував йому про сина, чи прогнати, щоб не розтроюджував його болю?
І я не забув про нього. Мене гнітила ця тиша, яка запала між двома живими людьми, мені заважало його одноманітне ходіння від стіни до стіни, я починав злитися: навіщо він кликав мене, хіба для того, щоб я дивився, як він, замкнутий у собі і неприступний, метається по кімнаті? Чого я прийшов? Тільки час марную, ні на хвилину не можу привернути його увагу.
Може, встати й піти, жалкуючи, що даремно приходив до цього гордовитого чоловіка?
Ні, не зроблю цього, не можу, бо якщо я зараз піду, то ніколи більше сюди не вернуся. А може, й справді йому потрібна моя допомога? Він тоне, то як не подати йому руку?
Я вирішив обірвати його вперте мовчання.
— Знаєте, за що вбили хафіза Абдулаха?
— Не знаю.
— Я знаю. Я був учора в мечеті.
Він зупинився, як громом прибитий.
