Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Руслан Найда

– Ми могли б з тобою прожити життя дикунів. Без часу, без законів, за законами душі, пристрасті, емоцій. Іти, коли треба йти. Відчувати біль, коли він є, і відпускати. Навчитись літати…

Алла закохалась так, як ніколи не закохувалась. Може, тому, що для Хлопчика це було вперше, і він займався археологією своєї власної древньої прекрасної незвіданої душі. У його очах завжди світилась безмежна віра й висока мрія. Вони жили на яхті, наче в мушлі, повній найдивовижніших предметів. Лапландські хутра, шовки, книги, магічний камінь, висушене коріння, люльки з опіумом – з кожної спіралями фантазії. Турецький килим, готовий до польоту. Вода в зеленій пляшці з Атлантиди. Намиста, пояси, японська паперова лампа, як квітка папороті. Вони жили як у печері Алі-Баби. Він віддавався самозречено. Жив у захопленому погляді. Їм хотілося втонути в тій печері, серед тих скарбів… Вони не вимріювали собі життя, вони його жили…

– Чи любов означає взаємообмін душами? Чи ти вже більше стаєш мною, а я тобою?

Врешті-решт про їхній зв’язок дізналися. Хтось їх бачив, хтось говорив із батьком Хлопчика. За десять днів мала початися школа. Алла більше його не бачила. У цьому не було болю. Вона плакала кілька вечорів, але плакала саме тому, що не було болю. Хлопчик її зцілив – і пішов.

Через рік жінці прийшло повідомлення, що батько Хлопчика подав на неї в суд за розбещення неповнолітнього сина. Аллині адвокати виграли справу, переконавши присяжних, що вона перебувала у стані тимчасового божевілля.

Хлопчик прожив щасливе життя.

Велика кімната, темний вечір. Дуже давно усі повлягались спати, тільки вона сидить у глибокому кріслі і курить свій довгий мундштук. Я десь недалеко, але ніяк не зважусь зайти до їдальні й порушити її неспокій.

Нарешті. Вона мені посміхнулась, почала щось розповідати, і я відчула, що ця людина вже пізнала мудрість світу і стоїть перед смертю, а я ще й не народилась, живу серед безформних уламків думок і образів, хоча й вони мене зачаровують своєю недосконалістю. Ми стоїмо на різних кінцях життя – його зародження і його переходу.

Вірджинія щось говорить, піднімається з крісла, підходить до книжкової шафи, до вікна, дивиться на годинник. Вона нервує. Я чекаю. Тихо, на краєчку стільця, біля столу – зачаровано слухаю історію про дивну, сильну жінку. Вона чудова, вона аристократка, в ній така глибина і жіноча суть, що я готова їй цілувати руки… Ніч наступає, годинник відбив першу ночі, другу… У мареві диму й неспокою Вірджинія творить свою ніч. У мене мимоволі виступають сльози на очах. Я відчуваю, як страшна вища сила мене притягує до неї, як до живого джерела, як до незрозумілого нікому символа.

– Сива, сива… Сьогодні все закінчиться, – пасмо диму просочується крізь її тонкі пальці. – Недолугість цього світу… Неможливість досягти… Марні сподівання… Тільки тому, що я жінка, можу сказати своє останнє слово… У них не стане сили… Вони прийшли з безглуздя і підуть туди ж…. Ми поїдемо. Не плач. У тебе будуть інші люди, яких ти любитимеш…

Чутно кожну ноту Всесвіту в нічній тиші. Сльози затопили мою розгублену свідомість. Вона вже не присутня тут. Її слова й думки вже незрозумілі в цій кімнаті. Вірджинія блукає поглядом серед книжок і речей. Ось зачепилась поглядом за мене – скільки в тобі доброти і людяності! Я бачу, що ти вже піднялась дуже високо, в тебе вже майже німб сяє над головою, але я й досі не можу змиритись, що це твоя остання ніч…

Ти так гарно посміхнулась…

Сідаємо в машину. Я не вірю, але їду.

– Зверни на ту дорогу, що веде до узбережжя. Ні. Зверни. У дзеркалі я бачу своє спотворене жахом обличчя (я боюсь своєї ролі) і поруч рідне, тривожне лице Вірджинії. Залізні тунелі, мости, спіралі. Щось мене стягує з дороги й котить до берега моря. Піщаний пляж простелений серед хвиль і хмар. Нікого й ніде.

Знову хапаю її за руки, вмовляю: «Ти ж бачиш, як я тебе люблю і розумію, не йди, ти така гарна, без тебе світ загубиться, ти всім робиш дуже боляче…»

Вона дивиться каламутним поглядом і посміхається: «У тебе буде в житті ще багато людей, яких ти любитимеш». Цілує мене і посміхається…

Тоді раптом усе перемінилось. Висохли мої сльози, і я затуманено дивилась, як Вірджинія збирає каміння і кладе то в одну, то в іншу кишеню.

Це ж не кінець її зараз буде, а початок! Вона знайде нарешті щастя. Невже я не хочу їй щастя? Вона ж так намучилась, стільки втратила, її тонкі пальці й лагідні очі вже давно стали всім чужими, крім мене. Така материнська вірність, така грація і химерність, така тепла вічна жіноча суть – усе під сонцем живиться цим. Без початку і без кінця – Вірджинія.

Вона пройшла крізь світ, і ось уже її сіра сукня зникла у хвилях. Лишилось щось важливе. Я зрозуміла.

Варто мені заплющити очі – і знов вони, іскри мого життя, маленькі захоплення – великі переживання уповільнено вимальовуються й тут же тануть мінором чудового чистого звуку… Вони, як казкові ельфи, пронизують буденність моїх зимових сірих днів. Чому ми не здатні затримати ельфів, попросити їх спинитись хоч на кілька секунд, чому ми не можемо затамувати, як подих, їхнього щемливого блискавичного лету в пам’ять? Їхнього легковажного польоту в спогад? Я намагаюсь не дати безслідно розтанути моментам ідеального розчинення в щасті…