Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Руслан Найда
Сонце цієї системи було вже в похилому віці. Воно дійшло тієї фази, коли кілька мільйонів літ розпікалось останнім спалахом, змінювало клімат усіх своїх планет, а тоді нарешті вибухало. І вся його система припиняла існувати. А згодом магматичне розпечене тіло Сонця перетворювалось на звичайний сірий астероїд, що його змітав космічний вітер разом з уламками зруйнованих планет…
Невеличка планета, перед якою зависла одномісна тісна капсула, звалась Сонячна Корона. Хтозна чому. Справжнє Сонце і його корона буяла на весь екран – то був останній цвіт світила перед невідворотною загибеллю. А маленька хмариста планетка, зовсім сіра, незначна і малопомітна на тлі океану лави, особливо ж у тіні голограми досконалого Аполлона, витвору химерного настрою якогось міжгалактичного митця. Так, цей Аполлон навіював на астронавта тривогу. Хто, коли (він міг би знайти інформацію в комп’ютерній базі даних, але не спішив це зробити) спроектував той вічний еллінський шедевр над магмою світила? Про що думав художник і до чиїх душ хотів донести своє послання? «Може, саме до таких от, як моя, ув’язнених у металічних, нашпигованих технікою апаратах… Ув’язнених, але ще не пропащих…» – думалось юнакові.
Уперше у кар’єрі астронавта Марко відчув колосальний наплив непояснюваного, струмінь, що вливався до нього іззовні, з того звичного вже космосу і ніс гострі химерні відчуття, денне марення, непідвладне розуму. Можливо, це через двотижневу самотність і максимальну напругу мозку чи завдяки дивній енергії від того досконалого Аполлона, котрий своєю мовчазною присутністю збурював зливу запитань: «Чи я є частинкою цього космічного спектаклю? Може – я тут чужий? Непроханий гість? Де починається вічність? Як утримати віру? Що там, на тому боці життя?»
Марко знав, що повинен сам відживити себе, знайти в собі радість щоденної праці. Раніше рятувала фотографія – коловорот подій напіввійськового життя, вловлених на екран цих маленьких сюжетиків. Їхня завершеність, їхня належність до його єства давала силу. Але то було так давно, що тепер не вдавалось припинити згадувати і шкодувати, а взяти фотоапарат у руки. Краса за склом кабіни волала – зроби це! І він нарешті зважився.
Сонячна Корона була найближчою планетою до вируючого живою лавою світила. Раптом хмаристе покривало планетки стало танути на очах. Марко перевірив прилади, тоді зв’язався з космічною станцією.
– Капітане, спостерігаю атмосферні аномалії на планеті Сонячна Корона.
– Продовжуйте роботу, – почув спокійний голос капітана. – Ми також читаємо дивні явища і схоже, це ще тільки початок. Нам потрібна детальна зйомка, ваша позиція – найкраща. Не втрачайте жодної деталі!
– Слухаю, капітане.
Ну от, завдання просте й по-військовому чітке. Чому тільки початок? Невдовзі все прояснилось… Хмари стали танути з одного боку кулі, а формувались з іншого. Їх наче здимало на один бік, і це надавало планеті нової видовженої форми. Рідко коли побачиш небесне тіло неправильної форми та ще й з атмосферою. Ту атмосферу ніби здимав невидимий космічний вітер. Марко вирішив зробити, крім рутинної зйомки, кілька творчих фотографій – таких, щоб у них передалась напруга космічного вихору. Погляд зі сторони на цілий світ… На його загибель чи народження… Справді – це загибель чи початок нового циклу? Чи є на планеті якісь колонізатори? Цього ще ніхто не знав. Вибрати своїм домом планету, найближчу до Сонця, та ще й такого, що згасне через кілька тисяч літ? У просторах нашої галактики траплялось різне. Кожен здогад буде марним, доки люди не висадяться на поверхню. Якщо висадяться…
А тим часом Корона оживала в Марка перед очима, її змінювала світло-рожева хмара, що перегукувалась з голограмою Аполлона. Білий мармур торса відбивав не тільки ніжний колір хмари, а й вогнисті хвилі світила і холодний блиск зірок.
Еллінське зображення виднілось лише з певної точки – точки абсолютної краси, тому пілот відхилився від курсу на пів-градуса. «Руки й розум знають свою справу, треба ж колись і душу відпустити…» – думалось Маркові, і хлопець настроював свій забутий фотоапарат, що працював окремо від рутинної зйомки.
Невидимий вітер зітнув уже шапку хмар із Сонячної Корони на три чверті. Ліва півкуля відкрилась ніжно-зеленим кольором, поверхня забарвилась цим пастельним цвітом. Ні морів, ні річок, ні рукотворних споруд не було видно. За даними метеоприборів атмосфера танула. Марко впіймав ракурс і встиг натиснути на кнопку свого фотоапарата в ту мить, коли хмара атмосфери повільно відірвалась від планети. Раптом її обперезало ще прекрасніше сяйво, чарівніше, ніж живі язики полум’я світила: спалахнуло тепло-жовтим і мінливим, оповило колом. «Наче руки матері обняли дитину… – подумалось Маркові. – От звідки назва Сонячна Корона!» Дивовижної візерунчастої форми корона спалахнула над маленькою планетою й узяла її у свої теплі обійми, наче рятуючи від холоду Всесвіту… Прибори показали, що атмосфера на планеті збереглась. Корона стала швидко танути, а планета жила й далі, хоч і безхмарна, але ніжно-пастельна, ніби щойно викупана. Пілот полегшено зітхнув і зв’язався з кораблем.
* * *Два дні по тому наукова група висадилась на поверхню світло-зеленої тендітної планети. Людей було семеро. Марко входив у групу, бо його власна фотографія миттєвого спалаху корони виявилась унікальною. Ота мить, коли він встиг натиснути кнопку, вихопила із часу і Всесвіту зображення дивовижне, коли планету в останньому блискучому спалаху оповила щезаюча атмосфера. Гігантська куля Сонця, обрамлена палаючим сяйвом, а під ним – тепла, мінлива корона маленької пастельної планетки. І над усім цим спектаклем – голограма непідвладного часові грецького бога краси і світла Аполлона… Марко радів, що знову повернувся до свого покликання – творчої фотографії.
Уже стало відомо, що на планеті є невеличка колонія. Колись переселенці з Землі впродовж століть розвивались своїм власним шляхом: усамітнені, самозаглиблені фаталісти, шукачі із непояснюваним вогником генія в душах, вони володіли надскладними приладами. Мали свій космічний корабель, але все
