Комедії - Жан Батист Мольєр

Мартіна (кричить). Ай! Ай! Ай! Ай!

Сганарель. Оце найкращий засіб вас угамувати.

ЯВА 2

Добродій Робер, Сганарель, Мартіна.

Добродій Робер. Ей, ей, ей! Що це? Яке паскудство! Сто чортів, який негідник! Так бити свою жінку!

Мартіна (добродію Роберові). А от я хочу, щоб він мене бив!

Добродій Робер. Ах, коли так, то я згоджуюсь на це від щирого серця.

Мартіна. Та й чого б ото я втручалася?

Добродій Робер. Пробачте.

Мартіна. Чи ж вам е до цього діло?

Добродій Робер. Ви маєте рацію.

Мартіна. Чи ти ба, який нахаба, — надумався заважати чоловікам бити своїх жінок!

Добродій Робер. Я зрікаюся моїх слів.

Мартіна. А вам що до того?

Добродій Робер. Анічогісінько.

Мартіна. Чи ж вам треба тицяти сюди вашого носа?

Добродій Робер. Ні.

Мартіна. Це не ваша справа.

Добродій Робер. Я не скажу більше ні слова.

Мартіна. Мені подобається, щоб мене били.

Добродій Робер. На здоров’ячко.

Мартіна. Не ваша хата — не ваша й витрата.

Добродій Робер. Так-так.

Мартіна. Та ви просто дурень, що встряваєте туди, де вам немає ніякого діла. (Дає йому ляпаса).

Добродій Робер (до Сганареля). Куме, прошу пробачення від усього мого серця. Лупцюйте, бийте як слід вашу жінку, я ще й допоможу вам, як маєте охоту.

Сганарель. Ні, я. не бажаю.

Добродій Робер. А! Це інша річ.

Сганарель. Схочу її бити, то й битиму, а не схочу — не битиму.

Добродій Робер. Чудово.

Сганарель. Це моя жінка, а не ваша.

Добродій Робер. Та звісно.

Сганарель. Ви наді мною не командир.

Добродій Робер. Атож.

Сганарель. Я не потребую вашої допомоги.

Добродій Робер. Ну, то як хочте…

Сганарель. І ви — зухвалець, бо втручаєтеся в чужі справи. Знайте, ще Ціцерон сказав: де двоє б’ються — третій не встрявай! (Б’є добродія Робера й проганяв його).

ЯВА 3

Сганарель, Мартіна.

Сганарель. Отак!.. Ну, жінко, мир. Давай-но руку.

Мартіна. Еге, після того, як ти полатав моні спину!

Сганарель. То дарма. Руку!

Мартіна. Не хочу.

Сганарель. Ну?

Мартіна. Ні.

Сганарель. Жіночко!

Мартіна. Нізащо.

Сганарель. Давай же руку, кажу.

Мартіна. І не подумаю.

Сганарель. Годі-бо! Годі, годі!

Мартіна. Ні. Я не хочу миритись.

Сганарель. Та це ж дрібниця! Ну ж бо, ну!

Мартіна. Відчепися.

Сганарель. Давай-но руку, кажу тобі.

Мартіна. Ти мені так допік…

Сганарель. Та годі-бо! Прошу в тебе пробачення. Прости мені і дай-но руку.

Мартіна. Прощаю. (Набік). Але я тобі цього не подарую.

Сганарель. Чи ти не зсунулася часом з глузду, що звертаєш на таке увагу! Адже ж такі дрібнички потрібні інколи в дружбі, як то кажуть; «За все гаразд, за все добре, що жінка маленька, він поб’є її й полає — вона веселенька…» — і п’ять чи там шість ударів палицею тільки зміцнюють почуття, якщо люди кохаються. Ну-ну, я йду в ліс і обіцяю тобі сьогодні добрячу сотню в’язок дровець.

ЯВА 4

Мартіна сама.

Мартіна. Іди, йди! Хай там як, а я зроду не забуду образи. Аж душа горить від бажання тобі всипати; я тобі відплачу за ці стусани! Я добре знаю, що кожна жінка завжди може помститися над чоловіком, але це кара надто делікатна для мого гультяя. Я хочу придумати щось інше, таке, щоб допекло йому як слід, і того ще буде замало за таку тяжку образу.

ЯВА 5

Валер, Лука, Мартіна.

Лука (до Валера, не бачачи Мартіни). Сто чортів! Та й мороку ж узяли ми на себе, ну його до дідька! Кат його знає, чим це все скінчиться.

Валер (до Луки, не бачачи Мартіни). Що ж поробиш, кумасю! Ми ж повинні коритися нашому господареві, а крім того, одужання його дочки, нашої господині, і нам пожиток. Адже ж і нам перепаде щось з весільного столу, а весілля відкладається через її хворобу. Орас — людина щедра, а її, то вже звісно, віддадуть йому, хоч вона і втьопалася в одного панича на ім’я Леандр. Ти ж добре знаєш; її батько нізащо не погоджується, щоб той був його зятем.

Мартіна (стоячи осторонь, міркує вголос, думаючи, що вона сама). Та невже ж я не прирозумію чогось, щоб таки помститися?

Лука (до Валера). Та й що ото за нісенітницю забрав він собі в голову, коли вже вчені лікарі з своєю латиною і ті нічого не втнуть.

Валер (до Луки). А часом трапляється, що пошукаєш добренько та й найдеш те, чого не знаходив досі, та ще й у себе ж таки під самісіньким боком…

Мартіна (все ще думаючи, що вона сама). Так, я мушу-над ним помститися, хоч би там що. Його стусани та духопелики лежать у мене на серці, не можу я ту кривду перетравити і… (Наштовхується на Валера й Луку). Ах! Панове, прошу пробачення, я вас не помітила: голова в мене обертом іде від різних турбот.

Валер. Кожен має свої турботи. Ось і ми теж шукаємо те, що нам дуже хотілося б знайти.

Мартіна. А чи не могла б я стати вам у пригоді?

Валер. Можливо. Ми шукаємо тямущої людини, особливо лікаря, який взявся б вилікувати дочку нашого господаря, що тяжко занедужала, — їй раптом відібрало мову. Кілька лікарів чого тільки не робили, та ба — не допомогло нічого! Але часом трапляються люди, що володіють надзвичайними секретами, якимись особливими ліками, і їм частенько щастить досягти того, чого не змогли досягти інші. Ось саме такого лікаря ми й шукаємо.

Мартіна (набік). Ах! Яку чудову нагоду посилає мені небо, щоб помститися над моїм гультяєм! (Уголос). Ви натрапили саме на те, чого шукаєте; є в нас отут такий чоловік, ох і знаменитий же чоловік! На всьому світі ніхто краще за нього не лікує безнадійних хворих.

Валер. Ото-то-то! Скажіть, бога ради, де нам його знайти?

Мартіна. Ви знайдете його зараз тут ось, недалечко; він собі розважається, рубаючи дрова.

Лука. Лікар — і рубає дрова?

Валер. Розважається, збираючи цілющі трави, хотіли ви сказати.

Мартіна. Ні. Це чоловік не такий, як інші, і полюбляє таку роботу. Він дивак, у нього якісь химерні звички, і ви ніколи не догадаєтесь, хто він такий насправді. Вбирається він по-чудернацькому, часом прикидається неуком, приховує свої знання і більш за все боїться, показати свої надзвичайні лікарські таланти, якими його обдарувало небо.

Валер. Дивна річ, усі видатні люди конче мають якісь свої