Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко
– Горить! – крикнула вона й показала рукою.
Грицько глянув і побачив, що на маленькому хлівчикові, поблизу хати, вже вихоплювалося з-під стріхи полум’я. І тієї ж миті він помітив, що якийсь чоловік утікав од їх двору геть до слободи. Їх хата стояла сама собі на край села і від неї до слободи було з гони. Отим порожнім місцем і тікав чоловік і здався він Грицькові по знаку. Він і хотів був кинутися слідком за їм, та полум’я на хлівчикові дуже вибухнуло, – так він і метнувсь до колодязя, гукнувши:
– Рятуйте, хто в Бога вірує!
Тим часом із хати повибігали Семен з жінкою, старший син Іван, його жінка та двоє-троє дітвори. Жінки й діти зараз почали голосити та кричати: «Рятуйте!» Не могли того сусіди не почути – і вже за малу годину Семенів увесь двір був повен людей.
Люди ті кричали, метушились, витягали воду з колодязя, носили її відрами, розтягали той хлівчик, що горів, та поливали його водою, а дві жінки – у їх сили вдвоє побільшало з ляку – вже викочували з хати високі на колесах скрині.
Серед усього того розруху впала Грицькові у вічі жіноча постать. Лукія не пособляла ні виноситься, ні гасити: вона стояла, прихилившись до стіни, притиснувши руку до грудей. Грицько, біжачи з відром од колодязя, скочив до неї. Вона була як біль біла, очі мов у божевільної.
– А чого стоїш? – крикнув Грицько. – Берись пособляти!
Він побіг далі, а вона й не ворухнулась і все стояла, бліда, раз у раз здригаючись. Вона дивилася туди, де горіло, та тільки нічого, мабуть, не бачила: її трусила пропасниця, що не давала їй ані бачити, ані розуміти.
Тим часом Семенова сім’я, гуртом з сусідами, встигла вже розтягти маленький хлівчик, не давши вогневі перескочити на хату. Двоє-троє ще перегортали уважно та поливали порозтягану пригорілу солому та дерево, боячися, щоб не заховалася де іскра. Інші вже тільки дивилися й розмовляли про те, з чого це воно сталося.
– Та звісно, з чого сталося: підпалив хтось та й годі! – казав один.
– А ти знаєш? – сперечався хтось.
– Вжеж знаю! Усі ж спали в хаті, і дівчини нема, щоб у повітці спала. Якби був наймит, то той міг би цигаркою підпалити, а то й наймита нема. Видимо, що чуже підпалило.
– Та я його й бачив, отого палія! – озвався Грицько. – Тільки я вискочив, а він просто від нашої хати біжить на слободу. Я й хотів гнатися за їм, так і вогню ж не кинеш. І такий він – наче мені по знаку.
– А на кого він скидається? – запитавсь урядник: він жив недалеко, то вже й прийшов на пожежу.
– Та хто його зна… так не вгадаєш… – вагався Грицько.
– Ну, а в чому він був? – допитувавсь урядник.
– Та він у чумарці[247] був і без шапки.
– Без шапки? – озвавсь один з людей. – Стривай лиш! Оце чую я, кричить щось: «Рятуйте, хто в Бога вірує!» А я вже встав і був у дворі. Кинувсь я на вулицю, коли дивлюсь – аж проз мене, біжить якийсь чоловік у чумарці і без шапки. І біжить так – з вашого боку. І мені наче по знаку здавсь.
– Ну, а хто ж то? – спитався знов урядник.
– Та хто його зна… Не вгадаєш сказати: а може, й не воно?
– Ну, та вже як там тобі здалось, так і кажи!
– Та здалось так, наче на Андрія Тищенка скидається, а втім, хто й зна…
– На Андрія Тищенка? Ну, це такий парубок, що він того не зробить, – сказав хтось.
– Хто його зна – не вгадаєш… – якось непевно зауважив чоловік, що бачив утікача. – Всякого буває…
– Ви кажете, що Андрій Тищенко? – загомонів до його Грицько. – Отже, й мені так здалося… – і Грицько через віщось несамохіть глянув туди, де стояла його жінка.
– Та хто у вас перший побачив це? – спитавсь урядник.
– Я перший почув, що кричало: горимо! – почав розказувати Грицько. – А хто саме кричав, того до пуття не розібрав. Вискочив я з хати, дивлюсь: моя жінка стоїть серед двору й кричить: «Горимо!» Мабуть же вона перша й побачила.
– А де ж твоя жінка? – сказав урядник. – Ось ми її спитаємося.
– А он вона, – показав хтось із людей на Лукію, що й досі ще стояла, прихилившись до стіни.
– А йди лиш сюди! – махнув їй рукою врядник.
Лукія не ворухнулась.
– Та йди ж, коли тобі кажуть! – уже крикнув урядник і, не діждавшись, поки вона прийде, сам підійшов до неї. Люди й собі потовпились ближче до молодиці.
– Ану, скажи: ти перша побачила, що горить? – почав урядник.
Помітивши, що всі на неї дивляться, почувши, що в неї питаються, Лукія враз мовби прокинулась зо сну; але відмовити змогла аж як удруге врядник спитався.
– Я… – вимовила вона, спокійною силкуючись бути, а сама вся тремтячи.
– Ну, то й що ж ти саме побачила? Як ти побачила? Як воно було? – розпитувавсь урядник.
– А це що? – крикнув несподівано один чоловік з тих, що обгорілу солому розкопували та поливали: він витяг звідти жіночу хустку і показав її всім.
– Хустка, хустка! – загомоніли округи.
– Чи ти ба! А чия ж це?
– Та це Лукіїна, – скрикнула старша Семенова невістка.
– А й справді, наче її, – згодилась її свекруха.
– А давай лиш сюди! – сказав урядник і взяв хустку.
– Ану, кажи, – вдався він до Лукії, – твоя оце хустка?
Молодиця відмовила не зараз:
– Це… це не моя хустка… – ледве вимовила вона.
– Не твоя? А чого ж твої кажуть, що твоя? – наполягав урядник.
– Не знаю… Може, й моя… – плутала молодиця.
– А коли твоя, то як же вона сюди потрапила, га? – допитувавсь урядник.
Лукія мовчала. Все її бліде обличчя з червоними очима, з тонкими тремтячими губами, виявляло велику борню душевну.
– Та кажи ж! – підгонив урядник.
– Я… – почала молодиця і спинилась, мов щось їй горло здавило відразу; та вона перемогла себе й почала казати далі: – Я… сама підпалила хату… удвох з Андрієм Тищенком… а хустку впустила…
Усі відразу стихли. Он воно що! Про Андрія та про Лукію всі знали. З їми трапилось таке, як звичайно трапляється. Вони покохались, а батько думав інакше й оддав Лукію за нелюба Грицька: мати не оступалась. Лукія прожила з чоловіком з кінця зими до осені та й зосталась чужа й чоловікові, і всій його сім’ї. Була вона весела та
