Бавдоліно - Умберто Еко
— Усе було б інакше, якби канцелярії всіх християнських держав, включно з Візантією, дістали листа, якого цей Пресвітер Йоан пише тобі, і тільки тобі, в якому він визнає тебе рівним собі і пропонує об'єднати ваші царства.
І Бавдоліно, який знав лист Пресвітера Иоана сливе напам'ять, взявся декламувати його в нічній пітьмі, пояснивши Фрідріхові, чим є та найкоштовніша у світі реліквія, яку Пресвітер надіслав у скриньці.
— І де ж той лист? Ти маєш його примірник? Чи то ти сам написав його?
— Я відтворив його доброю латиною, з'єднавши розпорошені його члени, зібравши докупи речі, які вже знали і про які говорили мудреці, хоч ніхто їх не слухав. Але все, що говориться в тому листі, таке ж правдиве, як Євангеліє. Якщо бажаєш, можу сказати, що своєю рукою я лиш додав адресу, немов цей лист надісланий тобі.
— І той Пресвітер готовий дати мені той — як ти його називаєш — Ґрадаль, у який було налито кров Нашого Господа? Аякже, то було б вирішальне і найдосконаліше помазання… — бурмотів Фрідріх.
І так у ту ніч вирішилася доля не тільки Бавдоліна, але й його імператора, хоч жоден з них не розумів, що їх чекає.
Перед світанком, усе ще блукаючи обоє уявою в далекому царстві, поблизу якогось струмка вони надибали коня, який утік з поля битви, а тепер не міг знайти дорогу назад. На двох конях, хоча й безліччю бічних доріг, вони наближалися до Павії швидше. їдучи, вони зустрічали невеличкі загони імперців, які відступали, — ті радісно гукали, впізнаючи свого володаря. По дорозі вояки грабували села, тому мали що дати їм підкріпитися, а деякі з них поквапилися вперед, до інших загонів, несучи їм звістку, і тому коли через два дні Фрідріх прибув під браму Павії, усі вже знали радісну новину, і міська знать зі своїми людьми, все ще не вірячи власним очам, приготувала йому врочистий прийом.
Там була й Беатриса, вже у жалобі, бо їй сказали, що муж її загинув. За руки вона тримала двох своїх дітей — Фрідріха, якому було вже дванадцять, хоча, кволий від народження, він виглядав на половину своїх років, і Генріха, який, натомість, успадкував усю силу свого батька, але в той день розгублено плакав, усе питаючи, що сталося. Беатриса здалеку побачила Фрідріха, підбігла до нього, схлипуючи, і пристрасно обняла. Коли він сказав, що живий завдяки Бавдолінові, вона помітила, що той теж тут, уся почервоніла, тоді зблідла, заплакала, потім лиш простягла руку, торкнувшись його серця, і стала благати небеса віддячити йому за те, що він зробив, називаючи його сином, другом, братом.
— У ту саму мить, мосьпане Никито, — сказав Бавдоліно, — я зрозумів, що, рятуючи життя своєму володареві, я сплатив свій борг. Але з цієї самої причини я не міг більше кохати Беатрису. І я зрозумів, що більше не кохаю її. То була немов загоєна рана, вид її породжував у мені приємні спогади, але не трепет, і я відчув, що можу бути біля неї, не страждаючи, і покинути її, не відчуваючи болю. Може, я вже остаточно став дорослим і юнача пристрасність в мені заснула Мені це не справило прикрості, я відчув лиш легкий смуток. Я почувався, мов голубка, яка колись туркотіла нестримно, але пора кохання добігла кінця. Треба було щось робити, вирушати в заморські краї.
— Ти перестав бути голубкою, а став ластівкою.
— Радше журавлем.
16. Бавдоліно обведений навколо пальця Зосимою
У суботу вранці прибули Певере та Ґрілло й заявили, що в Царгород уже вертається якийсь лад. Не те що спрага грабування у прочан вгамувалася: це було радше тому, що очільники їхні помітили, що вони заволоділи також численними шанигідними мощами. Чаша чи адамашкове облачення, виставлені на торг, — це одне діло, але розбазарювання реліквій допустити не можна. Тому дож Дандоло наказав, щоб усі вкрадені досі коштовні предмети принесли в Святу Софію, де їх мали справедливо розподілити. Це означало насамперед розподіл добра між прочанами і венеційцями, які все ще очікували плати за те, що привезли сюди прочан на своїх кораблях. Відтак належало обрахувати вартість кожної речі в срібних марках, а з них лицарям припадали чотири частини, кінним сержантам — дві, а пішим сержантам — одна. Можна уявити собі реакцію солдатні, якій не дозволили хапнути нічого.
Подейкували, нібито посланці Дандола вже вивезли з Іподрому чотирьох коней з позолоченої бронзи, збираючись відіслати їх до Венеції, і всі ходили невеселі. У відповідь на ремствування Дандоло наказав обшукати вояків усіх рангів і потрусити навіть їхні помешкання у Пері. В одного лицаря на службі у графа Сен-Пуа знайшли якусь плящинку. Він казав, що то ліки, які вже висохли, але коли її взяли в руки, від їх тепла всередині проявилася якась червона рідина, і це, очевидно, була кров, яка вийшла з ребра Нашого Господа. Лицар кричав, буцім він чесно купив цю реліквію в одного ченця ще до розграбування, але, щоб була научка іншим, його відразу ж повісили, почепивши йому на шию щит з гербом.
— їй-бо, він був геть-чисто як здохла риба, — сказав Ґрілло.
Никита засмучено вислухав ці новини, але Бавдоліно раптом збентежився, немов то була його провина, перевів розмову на інше й відразу спитав, чи, може, їм пора вже покинути місто.
— Тут все ще великий содом з гоморою, — сказав Певере, — треба бути обережними. Куди ти хочеш податися, мосьпане Никито?
— У Селімбрію, там мешкають довірені друзі, які можуть нас прихистити.
— До Селімбрії не так легко дістатися, — мовив Певере. — Вона на заході, поблизу Довгих мурів. Навіть якщо роздобути мулів, усе ж це три дні дороги, а може й більше, бо ж з нами буде вагітна жінка. Зрештою, уяви собі, що значить перейти через місто з цілою чередою мулів — виглядатимеш на велику цяцю, і прочани накинуться на тебе, мов мухи.
Отже, мулів треба приготувати за містом, а з міста треба вибратися пішки. Треба буде перейти через Константинові мури, потім оминути узбережжя, бо там, звісна річ, забагато людей, тоді піти колом від церкви Святого Мокія і вийти за межі Теодозієвих мурів через Джерельну браму.
— Мало надії, що ніхто вас не зупинить, заки виберетесь з міста, — сказав Певере.
— Ага, — прокоментував Ґрілло, — й оком не моргнете, як вам надеруть дулу, а коли прочани увидять усіх цих жінок, то зараз їм слинка з рота потече.
Знадобився ще цілий
