Бавдоліно - Умберто Еко

І саме так усе й сталося. У ту Великодню суботу, десь коло години третьої, усі радці й шановані люди Александрії зібралися на кружґанку, де лежала корова — така худа й виснажена, що нужденнішої тварини годі собі уявити: шкура облізла, ноги — мов два патики, вим'я було схоже на вуха, а вуха — на дійки, погляд переляканий, навіть роги її немов зів'яли, а решта туші була радше схожа на скелет; була то не корова, а привид корови з Танцю смерті; над нею любовно чувала Бавдолінова мати, гладячи по голові і приказуючи, що то й на краще: вона перестане страждати і помре, добре попоївши, а отже їй буде ліпше, ніж її господарям.

Неподалік звозили мішки із зсипаним абияк зерном і насінням, які Гальявдо підсував під морду бідолашній тварині, заохочуючи її їсти. Але корова дивилася на світ геть відсторонено і жалісно мукала, вже навіть не пам'ятаючи, що це значить — жувати. Врешті одні схопили її за ноги, інші — за голову, а ще інші силоміць відкрили їй пашу, і поки вона слабко мукала, протестуючи, запихали їй в горлянку зерно, як це роблять з гусьми. Тоді, може з інстинкту самозбереження, а може під впливом спогадів про кращі часи, тварина почала перемішувати язиком усе те Боже добро, і трохи з власної волі, а трохи з допомогою присутніх почала це ковтати.

Не була то радісна трапеза, і не раз усім здавалося, що Розіна ось-ось віддасть свою тваринячу душу Богові, бо вона лементувала так, що здавалося, ніби вона телиться, а не їсть. Але потім любов до життя взяла своє, корова стала на чотири ноги і далі вже їла сама, тицяючись мордою прямо в лантухи, які їй підносили. Врешті всі побачили перед собою досить дивну істоту — виснажену й смутну, ребра на її спині випиналися так, немов хотіли вилізти зі шкури, в якій вони були ув'язнені, а черево, навпаки, було пишне, кругляве, як при водянці, до того ж таке напнуте, немов вона була тільна десятьма телятами.

— Е-е ні, так не піде, — хитав головою Байді супроти цієї смутної чудасії, — навіть дурень помітить, що тварина ця зовсім не вгодована, що це просто випхана чимось коров'яча шкура…

— А навіть якщо вони подумають, що вона вгодована, — казав Ґваско, — хіба вони повірять, що господар виводить її пастися, ризикуючи поплатитися життям і майном?

— Друзі мої, — сказав Бавдоліно, — не забувайте, що хто б там не знайшов її, вони такі голодні, що не роздивлятимуться, чи вона товста тут, а чи худа там.

Його була правда. Десь коло дев'ятої години, тільки-но Ґальявдо вийшов за браму і погнав корову на луку за півмилі від мурів, тут же з хащі вийшла ватага богемців, які, напевне, ходили на лови птахів, якщо в тих краях залишився ще якийсь живий птах. Побачивши корову і не вірячи своїм голодним очам, вони кинулися на Ґальявда, той відразу підняв руки, і вони потягли його разом з твариною в табір. Дуже скоро навколо них зібрався натовп вояків з впалими щоками, які світили голодними очима, і якийсь комаск відразу зарізав бідолашну Розіну — видно, був то знавець цього ремесла, бо зробив він це єдиним ударом, і, заки можна було сказати амінь, Розіна розпрощалася з життям. Гальявдо залився правдивими слізьми, тому сцена ця здалася всім цілком правдоподібною.

Коли тварині розпороли черево, сталося те, що мало статися: усе те добро, яким її так поспішно напхали, тепер вивалилося на землю, не встигнувши перетравитися, і всі побачили, що то зерно. Здивування було таке велике, що переважило голод — принаймні він не позбавив вояків елементарної здатності міркувати: те, що в обложеному місті навіть корови так жирували, було проти будь-якого людського чи божественного правила. Якийсь сержант з-серед голодних вояків, зумівши приборкати свої інстинкти, вирішив, що про цю дивовижу слід повідомити зверхників. Коротко кажучи, новина дійшла до вух імператора, біля якого напружено і з трепетом очікував на події Бавдоліно, вдаючи безсилля.

Розінина туша, разом з мішком, в який зібрали зерно, що вивалилося з неї, і закований в ланцюги Ґальявдо постали перед Фрідріхом. Мертва і розрубана навпіл, корова вже не здавалася ні товстою, ні худою — єдине, що було видно, це вміст її шлунка, всередині і назовні. Фрідріх не знехтував цим знаком, тому відразу спитав у селянина:

— Хто ти, звідки, чия це корова? — І Ґальявдо, не зрозумівши ані слова, чистою говіркою Палеї відповів: не знаю, не був, не бачив, проходив там випадково, корову цю вперше бачу, ба навіть, якби ти мені не сказав, мені б і невтямки було, що це корова. Звісно, Фрідріх теж нічого не зрозумів і звернувся до Бавдоліна: — Ти знаєш цю кляту говірку, скажи мені, що він там верзе.

Сцена між Бавдоліном і Ґальявдом і переклад:

— Він каже, що нічого не знає про корову, якийсь заможний селянин з міста звелів йому її випасти, ось і квит.

— Хай йому буде, до дідька, але корова напхана зерном, спитай у нього, як це може бути.

— Він каже, що всі корови, коли їх погодують і до того, як вони це перетравлять, напхані тим, що вони їли.

— Скажи, хай не вдає дурня, інакше я повішу його на цьому дереві! То в тому селі, у тому нібито місті, населеному розбишаками, завжди згодовують коровам зерно?

А Ґальявдо йому:

— Per mancansa d'fen e per mancasa d'paja, a mantunuma er bestii con dra granaja… E d'iarbion.

І Бавдоліно переклав:

— Каже, що не завжди, а тільки тепер, бо через облогу бракує сіна. Зрештою, годують їх не самим зерном, а ще сухими стручками.

— Стручками?

— Стручковим горохом.

— Хай біс його порве, їй-богу, я згодую його своїм соколам або собакам! Що це значить, як це може бути — бракує сіна, але не бракує зерна й гороху?

— Він каже, що в місті зібрали всіх корів з навколишніх сіл і тепер смаженину вони можуть їсти аж до кінця світу, але корови поз'їдали все сіно, а коли можна їсти м'ясо, то не хочеться їсти хліба, а тим паче сушенсго гороху, тому частину зерна, яке тут зібрали, дають на корм коровам, і ще він каже, що в них там скрутно, не так, як у нас, і вони, бідолашні обложені, мусять якось викручуватися. І пояснює, що його послали за мури пасти корову саме тому, щоб вона трохи трави пощипала, бо від самого зерна