Щоденник злодія - Жан Жене

Стілітано зберігав спокій. Із його лукавої посмішки я здогадався, що Арманова відповідь у принципі йому сподобалася. Не своєю позитивною, героїчною і зухвалою формою, а розпливчастим стилем. Робер промовчав. Він нічого не втямив зі сказаного, хіба те, що він не зовсім ще «свій» для нашої трійці.

Я сам, але вже трохи згодом, дійшов до цього виправдання. Арманова доброта полягала в тому, щоб дати мені почуватися в ній невимушено. Він розумів усе. (Себто розв'язав мої проблеми.) Я маю на увазі не його пояснення капітуляції ґанґстерів, яке він посмів дати і яке було прийнятне для цих ґанґстерів, а те, що його було зроблено заради мене, немовби він виправдовував мою власну капітуляцію за таких самих обставин. Його доброта полягала ще й у тому, щоб перетворити на свято, на врочистий і сміховинний парад те, що було ганебним відступом. Арман переймався насамперед реабілітацією. Не інших і не себе, а морального убозтва. Він надавав йому властивостей, які є вираженням утіх офіційного люду.

Мені далеко до його статури, м'язів та волосні, але, бувало, коли я дивився на себе в дзеркало, то знаходив у своєму обличчі якусь дещицю Арманової доброти. Тоді я пишався собою, своєю грубою і плескатою пикою. Я не відав, у якій братській могилі він похований, а може, він і досі живий, байдуже прогулює своє гнучке, дуже тіло. Він єдиний, якого я хочу вивести під справжнім ім'ям. Зрадити його бодай трохи було б занадто. Коли він вставав зі свого стільця, то вивищувався над світом. Він міг стерпіти ляпаси, й оком не моргнувши, тілесні образи не дошкуляли йому, він залишався великим. Він займав усе наше ліжко, його розчепірені ноги утворювали тупий кут, де лише я міг знайти трішки місця, щоб скрутитися калачиком. Я спав у затінку його члена, який час від часу падав мені на очі, та ще інколи, прокидаючись уранці, я примічав, що моє чоло прикрашав масивний і страх потішний брунатний ріг. Прокидаючись, його нога, не брутально, але владно виштовхувала мене з ліжка. Він мовчав. І лише курив, тимчасом як я готував каву і тости для цієї Святодарниці, де спочивало — або вироблялося — Знання.

Якось увечері ми ненароком дізналися, що Арман бурлакує між Марселем і Брюселем, від міста до міста, від кав'ярні до кав'ярні, заробляючи собі на прожиток, тим, що витинав паперові мережива перед відвідувачами. Докер не жартував, розповідаючи про нього мені із Стілітано. Він вельми правдоподібно розповідав нам про серветки, торбини, носовики, про тонкі вироби, виготовлені зі згорнутого паперу за допомогою ножиць.

— Я на власні очі бачив, як Арман показував свій номер, — сказав він.

Уявивши свого могутнього і незворушного владцю за жіночою роботою, я розчулився. Жодні кпини не могли його сягнути. Я не знаю, з якої каторги він вийшов, чи його звільнили, чи він звідтам утік, але те, що я дізнався про нього, свідчило: Арман відбув школу всіх тонкощів тюремного побуту на берегах Мароні або у французьких централах.

Слухаючи докера, Стілітано злобливо посміхався. Я слушно побоювався, що він спробує образити Армана. Фабричні мережива, якими він ошукував побожних власниць садиб, були ознакою шляхетності, свідченням Арманової вищості над Стілітано. Одначе я не наважувався його благати, щоб він замовк: така витончена моральність щодо свого кореша, виявила б у мені, у моєму серці химерні краєвиди, окутані таким м'яким сяйвом, що стало б одного доторку пальця, аби їх зруйнувати. Я вдав, ніби мені байдуже.

— Що не день, то новини, — кинув Стілітано.

— А що тут поганого?

— Я, власне, про це й кажу. Крутиться хто як може.

Щоб заспокоїти себе і, звичайно, підживити своє немічне тіло, я мав уявляти, що мої коханці витесані з найтвердішого матеріалу. І ось я дізнався, що земні злидні обсіли того, від кого я зазнав чимало кривди. Нині я найчастіше згадую Армана, який — я ніколи не бачив його за таким ділом — походжає між рестораційних столиків і робить витинанки — достоту як венецькі — свої паперові мережива. Можливо, саме тоді він і виявив без будь-чиєї допомоги вишуканість не того, що називають манерами, а незліченної гри поз. Чи то через лінощі, чи то бажаючи мене приборкати, чи то відчуваючи потребу в церемоніалі, який надав би ваги його персоні, він вимагав, щоб я припалював і розкурював цигарку, а відтак встромляв її йому до рота. Я навіть не мав права чекати, доки він виявить своє бажання, я мусив випередити його. Спочатку я так і робив, але бувши сам курець, я вирішив не марнувати часу, тож прикурював одразу дві цигарки, одну з яких передавав Арманові. Він брутально заборонив мені вдаватися до такої методи, вважаючи її за негідну. Довелося, як і раніше, виймати з коробки одну цигарку, прикурювати її, стромляти йому до рота, а відтак діставати другу для себе.

Оскільки впадати у скорботу — то для мене насамперед коритися стражданню, якого я уникаю, знаючи, що оберну його на силу, необхідну, щоб вийти з-під звичної моралі, то я не можу красти квіти, аби потім покласти їх на могилу любого мені небіжчика. Крадіж наперед визначає моральну позицію, якої не досягти без зусиль, — це геройський вчинок. Страждання від втрати любої істоти відкриває нам людські стосунки. Воно вимагає від того, хто залишився жити, гідної поведінки, насамперед із погляду формального. Такого формального, що турбота про неї змусить нас красти квіти, якщо нам нізащо їх купити. Це вчинок, викликаний відчаєм, інакше ми не здійснимо звичного обряду — прощання з мертвими. Ґі прийшов до мене, щоб розповісти, як уколошкали Моріса Б.

— Потрібні вінки.

— Навіщо?

— Для похоронної процесії.

Його мова була уривчаста. Він боявся подовжувати склади, щоб його душа не знемоглася. А можливо, він думав, що не годиться в такий мент умиватися слізьми чи нарікати. Про які вінки він торочив, про яку похоронну процесію, про яку церемонію?

— Для похорону потрібні квіти.

— Ти маєш бабки?

— Ні гроша. Зберемо пожертвування.

— Де?

— Уже ж не в церкві. У корешів. У барах.

— Усі зараз на бобах.

Власне, не самим похованням мерця переймався Ґі. Найбільше він хотів, щоб шану цього світу було віддано його товаришеві — злодію, полеглому від куль лягавого. Сплести із квітів для найупослідженішого зі смертних найрозкішніший покрівець, як ведеться в людей. Ушанувати товариша, але насамперед уславити його за допомогою засобів, узгоджених між тими, хто їх вигадує, хоч і не заплющує очей на їхню жалюгідність.

— Тебе не