День гніву - Юрій Косач

щирістю в пияцтві, його вражала розбещеність їхньої мови. Був тихого норову, нерубашної вдачі, вмів служити й слухати, знав своє місце і воєводу Кисіля вважав півбогом. Писав навіть вірші, акростихи й раки на сенаторову честь, прирівнював його з Цинцинатом і Катоном, добре-бо за воєводою Кисілем жити, й правий це муж. А до Севська — то до Севська, така вже його місія, пан Ласко завжди більше в дорозі, як удома. Завжди з важливими листами, іноді тільки згодом довідувався, які це коштовні листи. Хороше походити коло воєводи, він як батько всім Ласкам, а благочестія хоронить і отчизни слуга. Грязной — теж, і ім’я, як подобає, міри не знає в вині. Але боярин — шабля в яхонтах, збруя на коні трирядна, позолочена, а п’янчужка, прости Господи… Така далека дорога, світанням у Чернігові будемо, а вночі тепер прохолодно, вдень — спекота…

— Вашмосте, — сказав ззаду драгун, — люди йдуть кінно…

Ласко здригнувся, поглянув на Грязного, торкнув його, той забелькотів: «Боярине Борисе Івановичу, гей, боярине…»

На шляху стояли вершники. Драгуни зняли пищалі, Грязной забурмотів, покліпав очима, оковитою било від нього, листва тремтіла.

— З Богом, людкове, — озвався, проганяючи страх, пан Ласко, — чиї будете?

— Свої, — насмішкувато озвався верхівець, і Ласко пізнавав цей голос, — пана Петронія Ласка віра?

— Його самого.

— То ми добре дбали, вістовці від пана сенатора. Позволь ближче, вашець.

Ласко під’їхав і на віддалі півконя пізнав Рославця.

— В чому річ?

— Маєш, вашмость, віддати мені листи до думного дяка, не мають іти.

— Азали ж маєш про те цидулу від пана сенатора з сиґнетом?

— Маю, — сказав Рославець, — дивись сюди, — і, наїхавши на нього, блиснув дулом пістоля, приставив його Ласкові до грудей.

— Писни тільки, вашмость, підеш до Авраама. Зволь дати листи.

— Ви — тать і розбійник, вашець, за теє заплатите.

— Все в божій ласці, — засміявся магістр, — а поки що поспіши з листами.

Ласко, тремтячи, з пістолем на грудях, розщібував торбину, а тоді над’їхав Грязной, хрипло й сонно питаючись, у чому річ.

— У тому, — блиснув пістоль у Соболя в руці, — тільки рушся…

Грязной відразу отверезів:

— Розбій, — крикнув, — я гонець єго велічества! Я — государів муж, черкеси!..

— Тож і просимо тебе, — ґречно сказав Соболь, — не починай з нами справи, поїдеш восвояси…

Драгуни були ні в тих ні в сих, але бачили здалека, що це подобає на веремію. Двоє націлились з пищалів, але їх випередив ченчик, заставляючи пістолями в обох руках. Рославець, вихопивши Ласкові листи, крикнув до драгунів:

— Нас, кінники, йде купа. Коли хочете, накладайте гирями, а ми вас не займаємо. Ви чиї?

— Благочестиві, — глухо відізвався драгун, — сенаторської хоругви…

— Але ви, пеські діти, не за благочестивими тягнете, — наїхав на них велет-ченчик, — гемонам служите.

— А хто ви будете?

— Пана Пободайла діти, з його купи, на загибель панам, — гукнув Рославець і знав, що драгуни вже знітились.

— І ми з вами підемо, чи що, Яцьку?

— Авжеж, підемо, — озвався Яцько-драгун, — ми про пана Пободайла давно питаємось.

Ченчик, проте, забрав їм оружжя.

— Бачиш, вашмосте, — проказав Рославець до Ласка, — непереливки. Раджу, не протився…

Грязной рикнув і шарпнувся до шаблі, але ченчик під’їхав, підняв його на сідлі й опустив знов, викрутив йому руки й прив’язав його до його ж шаблі, московитянин затих. Пан же Ласко сопів і обтирав піт.

— Нехороше, вашмосте, вельми нехороше.

— Як нам служба велить, — засміявся Соболь, і Ласко отетерів, нахилився, щоб розглядіти:

— То й пан Соболь тут?

Соболь зняв перед ним шапочку.

Рославець від’їхав з ним набік, залишаючи ченчика на варті.

Він кінчив перечитувати листи до місяця. Канцлер Корони й пан М’ясовський через сенатора Кисіля (вибрали собі зумисне посередника до Москви!) просили думних бояр, хитрими і прелесними словами, Хмельницькому не вірити, ані гарматами, ані гаківницями, ані ратними людьми не спомагати, а кордон, як і досі, тримати під стрільцями, живої душі не пропускаючи. А якби якісь оружні купи перейшли ненароком через кордон, зачинити під сторожу, бо ребелія страшна не тільки Короні, але загрожує ще й іншим краям. Прелесним листам Хмельницького щодо союзу з Литвою не вірити, литовський Великий князь не дасть ніякої підмоги козакам. Усе це крутійство, все це козацька, а може, й ще дальша інтрига. В приватному листі Кисіль клявся думному дякові в свойому благочестії, як то він монастирі хоронить, і перестерігав перед Хмельницьким, зависоко, мовляв, починає, накладає з єзуїтами й з аріанами…

— Вашмосте Соболю, бранців віддай драгунам, щоб пильнували, ось і листи, з ними поїдеш у Білу Церкву, адже ж нема чого тобі вертатись? Брат Андрій при тобі, коні маєш, як орли. Пильнуй, щоб не попастись вишневиччанам, хоч їхні купи бояться лісів. Драгунам вір, зле не дивляться. Наших зустрінеш — розговоришся. А в Білій Церкві скажи пану Виговському, що ставлюсь[322] незабаром, у нього через його гінця, пана Тарфелла, передам авізо…

— Хіба ти не з нами, магістре?..

Рославець люб’язно стиснув його за рамена.

— Маю ще в Києві турботи, мості Соболю. Крім публічної справи, непокоюсь за панну каштелянівну. Відплата мості сенатора її не мине. Поки не знатиму, що вона в безпеці, не рушусь з Києва. Будь же здоров і йди щасливо…

Соболь здвигнув плечима. Кожен має свої турботи, а проте було б лучше…

— Щаслива путь, браття.

Рославець ще постояв і глядів, як громада вершників, оточивши пана Ласка й московитянина, що сердечно й люто проклинав, поки його кулаєм не втишив котрийсь драгун, взялась на доріжку в лісі. Ще тріщав хмиз і шугали сполохані птиці, згодом все стихло. Тоді Рославець завернув коня на київський шлях.

14

У садах на Поділлі, на лугах при Печерській слободі вже вилискували коси, але страдна була тая косовиця, луги вмлівали від шквару. По сарані посуха, а літо лиш починаюсь. Ночі не встигали холодити землю, втім парили й вони — багряні, розжеврені; може, це запалювали небо віщі знаки, невидані комети, може, від Почайни горіли ліси, там, говорили, проходили козацькі й дейнецькі загони на Сіверщину.

Рославець, знеможений, повернувся з Печерська у Братську обитель. В Дівичому, у стариць на Печерську, за ласкою Гізеля, захистили панну Оленку. На той час, поки вигасне лють воєводи, а в нього руки довженькі, проживала б у монастирі з добрими черницями. Там воєвода не найшов би її так скоро, хоч би й розіслав гончих шпиків, а пані каштеляниха, за призволом каштеляна, мала її відвідувати. Втім і сама панна потребувала самотності. Рославець бачив, що хоч про давнє говорила мало, але ще вагалась, ще