День гніву - Юрій Косач

Він приступив ближче й худий вид його блиснув:

— Нема солодшого нічого над смерть за отчизну — таке через мене передав княжні один знайомець. А княжна те почула, бо в неї серце не мертве. Азали ж не казав я тобі, що камінь ще заговорить і Йаїль стане хороброю, бо гетьманові медіамському змішає сон із смертю…

— Але милосердна Естер, — опускаючи очі, перебила його каштелянівна, — коли перський цар Артаксеркс хотів вигубити весь ізраїльський народ, пішла до палацу просити, щоб не губив ізраїльтян…

Рославець засміявся подумки: «Добре, що читає повісті», — й сказав:

— Час милосердя пройшов. Нині час нещадності, панно. Не прошення, а діяння…

— Ти так кажеш, магістре?.. Азали ж не чув, як мені це вже говорили…

— Хто?

— В чорторийському лісі говорив мені на прощанні Ісакій; пам’ятаєш, той протопіп, що з посполитими пішов до Перебийноса? Він ще багато чого мені говорив…

Вона підвелась і підійшла до вікна. Розчинила його й враз у дрімоту цього темного дому ввірвався шум Києва. Голубінь заясніла крізь берести, бездонна й тиха. Пахіть червня йшла з саду. Довшали тіні, а над містом беззгучно кипів бій пурпурних хмарин. Ясу воздавали узгір’я, сокотали левади. Там, у долі, розлився Дніпро — лівий берег танув в імлі.

Рославець чекав: зволить же панна ще говорити?

Йому — конфідентові — могла б. Але знімовніла. Вона не могла тепер згадати про Корсака — тоді її лице темніло, наче затінене скорботою, вона надто важила своє слово, але чомусь тут, у Києві, особливо після служби в Софії, навіть ось тепер, відкривши нарозтіж вікно, з цієї затхлої холоднечі батьківського дому, така невимовна тривога полонила її, такий неспокій…

— А що писав мость Львисерце-Виговський?..

Дискретно, хитрюще посміхнувся магістр і знічев’я сам відчув, що між цією дівчиною й ним зав’язалось щось добре й дружнє, хоч і несказанно таїнне.

Але покоївка не дала їй відповісти. В саду проходжується пан каштелян, й. м. Кисіль, і хоче, коли асанна ласкава, з нею говорити. Панна підняла брови — пан каштелян?.. Рославець відступив у тінь: він чекатиме панну після розмови; ось взяв уже з полиці «Перло многоцінноє», але що мав воєвода до каштелянівни?..

Адам Кисіль підкручував підфарбованого вуса; дідуган ще кресав іскорки з бистрих очиць, самоцвіти вигравали на пухких пальцях, що обіймали ґарду шаблі. Від киян узяв їхню насмішкуватість і лукавість, але оглада[317] його не тутешня, вишліфував її на варшавських сеймах, на постійному інтригуванні. На цю панну мимохіть споглядав ласим старечим оком; могла бути й на його смак, хоч надто похмура, любив веселунчиків, пустотливий легіт, рахманних кіточок, а втім, не погребував би…

Він почав, проходжуючись з панною по тінистій алеї, про суєтність світу. Так, зітхав, людство — це корабель на хвилях, іноді нема ні стерна, ні вітрил, ні зір; куди ж плисти? Або інакше: чи не сон, не марення це життя наше? Мине, як дим, як імла, розвіється і нічого не залишиться, сьогодні і вчора — тільки тлінь і пил. А чому? Бо правди не шукаємо, вічних істин, живемо з дня на день, і самі ми — тлінь і пил в цьому нашому горінні, серед людської марності. Ось тому завжди: замість віри, і надії, і любові — безвірство, одчай, ненависть, мерзотність. О люта стороно грішна! О люди недобрі, о плем’я зле й беззаконне! Але в цій прірві юдолі є один якір, що наш безкормчий корабель може прив’язати до тверді. Се вітчизна. Для неї живемо, для неї стараємось…

— Ось я, асанно, — зітхнув воєвода й підвів очі до неба, — хіба я тут, на землі, нагороду одержу за мої турботи? Денно й нічно дбаю про добро отчизни, а яка заплата? Наклепи, лжа. Трачу здоров’я, майно-субстанцію, а лихо маю звідусіль…

— О якій же отчизні печешся, пане воєводо?.. — співно спитала панна, потуплюючи очі за звичаєм. Воєвода спинився й вдарив себе легко в груди.

— О тій же, що й тобі близька, асанно. Ще ближча тобі, ніж мені. О тій, що за неї свою кров віддає твій суджений, пан Януш Корсак… Про Річ Посполиту говорю, панно… Про Полонію…

Каштелянівна спаленіла. Вона хотіла відказати, але воєвода продовжував. Озирнувся, стишив голос. Не хотів, казав, щоб чули його українські друзі — ці повзучі змії, о, знає їх алчбу[318], їх лукавство й єхидність!

— Як же важко нам, хоч би тобі, асанно, й мені, доказати свою вірність Речі Посполитій… (панна спаленіла ще більше). Руські кості польським м’ясом обросли, кажуть козаки, а громадяни Речі Посполитої нас із тобою мають за конфідентів Хмельницького. А я того ребелізанта на голову вкорочу, — збагрянів аж Кисіль, — забагато собі починає. Накладає з потенціями, з Семигородом — листи його до резидента Ґьоса перехоплено, неясне нам, що собі почне з князем Радзивіллом, а про Францію не кажу — пишуть нам, що французькими дукатами вже платить німецьким наємцям! Так, — обтер із високого чола піт, — в Києві хоче бути самодержцем, хоч і перемир’я пропонував. Московію собі прихилити хоче, писав до Москви прелесні листи, але ми його гру знаємо і йому переб’ємо. Ще нині пан Петроній Ласко повезе листи від нас до Севська…

— Навіщо мені те говорити все, мості воєводо? — перебила його Оленка. — Я політичними справами не цікавлюсь…

— Але мусиш, асанно, коли такий час прийшов. Тепер і невісти не будуть байдужі. От княжна Четвертинська передалась до ребелізантів, кажуть; доброї нам слави наробила, тепер на нас, благочестивих, тикають пальцями, всі ви однакові, мовляв… Ні, саме тепер треба діяти…

«Не час прошення, а діяння», — нагадала собі панна, а сенатор, не дивлячись на неї, ще тихішим, ще вкрадливішим голосом просто сказав їй:

— В обозі Хмельницького пробуває й. м. Михайло, брат панни. Для найвищого добра отчизни треба мати в тому ж обозі свою людину. Ти розумієш, асанно? Щоб ми знали всі заміри ребелізантів. Саме тепер, коли Хмельницький розсилає конфідентів, інтригує з потенціями. Мость Михайло до того надається. Боголюб і до роду прив’язаний, все вчинить, коли йому батько накаже. Зволить же панна дискретно говорити з паном каштеляном, щоб синові дав такий ордонанс на письмі, а ми вже самі…

Панна змінилась на лиці.

— То мость сенатор хоче, щоб брат мій, ротмістр Михайло, як і батько мій, як і я, стали твоїми конфідентами?..

— Хто казав, хто казав, — приплющив очиці Кисіль, — для публічного добра…

— Щоб брат мій, добровільно пішовши на службу гетьманові, був коло нього зрадником і шпигуном?..

Кисіль зжовкнув. Панна знічев’я сполотніла. В очах