Діти морських туманів - Клод Кампань

іншої турботи, крім турботи про ваше щастя, Гійомове і твоє… Щодо Гійома, то, здається, я майже досяг мети. А проте, знаєш, Фанні, я іноді докоряю собі… Можливо, треба було примусити його вчитися далі. Але він хотів, ще бувши зовсім юним, узяти на себе частку відповідальності. І до того ж він кохається в дереві, має такий хист… Зрештою, Гійом ні про що не шкодує. Його талант скоро забезпечить йому майбутнє: у нього буде більше замовлень, ніж він зможе виконати. Твоєму братові доведеться взяти учнів-підмайстрів. А з такою милою коханою дружиною, як Годлен, Гійом напевно буде щасливий усе життя…

Дідусь стягнув мотузок, яким прив'язував щепу, зав'язав подвійним вузлом і відрізав обидва кінчики. Щеплення закінчилося. Живець, прив'язаний до основної гілки, почав живитися її соками, щоб і собі згодом розквітнути трояндою. Чи не так само і пташка росте в материнському гнізді, аж поки, відчувши впевненість у своїх силах, назавжди покидає улюблене дерево.

— Але ти, Фанні,— вів далі Капітан, — ти для мене, можливо, ще дорожча, ніж Гійом, і мені здається, якби ти зараз покинула нас, вилетіла з гнізда…

Мені стає боязко, і я інстинктивно нахиляюся, ніби для того, щоб підняти маленький кошик і садові ножиці, які лежать на землі. Зів'ялі троянди падають, і я неквапливо збираю їх.

— Так, — знову заговорив дідусь, — я багато разів запитував себе, чи зможе призвичаїтись до суворих скандинавських ялин пташка Франції, яку роками колисали наші тополі й буки…

Я так розхвилювалася, що руки мої опустились, і квіти знову розсипались по землі. А Капітан говорив далі, і я почула недавні Гійомові слова, які він сказав мені під час нашої прогулянки в долині річки Курс:

— То ти так любиш його!..

— О діду, — аж застогнала я, — чому він був такий гидкий учора?

— Не знаю, моя люба. Я бачив його, як і ти, і, як і ти, страждав від того. Єдине, що я знаю, — додав він, з особливим притиском вимовляючи кожне слово, — це те, що я не перестав йому довіряти.

Я випросталася. Здавалося, все навкруги враз проясніло, осяяне ясним сонечком.

— Так, Фанні, я вірю в нього, чуєш. Ян зараз страждає. Він борсається серед незліченних труднощів, а ти ж добре знаєш, як він часом реагує на них, — як корабель, що попав у шторм. Але капітан корабля — людина хоробра і міцно тримає стерно, будь певна. Будь же й ти мужньою, маленький юнго!

— Діду… Скажи, що сумніше: бути цілком певною, що він не любить мене, чи майже не сумніватися, що він не гідний любові?

— Замовкни, Фанні. Ти не маєш права сумніватися в ньому. Ти можеш любити його й далі. Він завжди буде гідний цього, повір мені…

Я глибоко зазирнула в дідові очі, намагаючись розгадати, що таїться за його словами. Я вбирала їх у себе жадібно, як пересохла земля воду…

— І, крім того, юнго, послухай-но, що я тобі скажу. Коли в людини якась прикрість — треба діяти. «Починайте з маленького, із зовсім маленького», — як радить Бернанос[16]. Після того страшного нещастя, коли загинули ваші батьки, я знайшов єдиний засіб, щоб позбутися розпачу: цілі дні присвячував вам, дітям. Я не вагаючись штопав ваші шкарпетки, учив тебе писати, а по обіді проводив по півдня в саду, щоб ви могли вільно бігати на свіжому повітрі. Роби так само, люба моя. Розчищай і прояснюй темні голови твоїх малюків. Витирай їм сопливі носи. Навчай їх застібувати пальта, мити руки.

— Капітан, як завжди, має слушність, — озвалася я, — але…

— Навіть якщо те, що він каже, — сувора правда, — перепинив він мене.

Я похнюпила голову. Серце моє ще стискалося від болю, але я вже ладна була скоритися дідовій волі. Добре Капітанове обличчя пожвавішало. В очах його спалахнув лукавий вогник. Куди він хилить?

Він схопив свою палицю, що стояла біля стіни будинку, узяв мене за лікоть і повів уздовж алеї.

— Не забувай і про своїх друзів, Давіда і Крістіну. Доля завжди гуртує маленьких людей, щоб вони могли творити разом великі й добрі діла, як от одна молода дівчина дев'ятнадцяти років і юнак двадцяти трьох, — я маю на думці Яна, уяви собі! За умови, звичайно, що вони готові звершити ці діла. Так, за умови, що вони готові до цього… — задумливо повторив він. — Але часто буває, що в стражданні людина здатна на найкраще, найвище, знаєш!..

Запала мовчанка. Я нічого не відповіла дідові. Мені було про що подумати…

А дід тим часом буркотів:

— Цього вечора посадять капітана на «губу». Він надто розговорився. А Ле Марруа не люблять балакунів.

Дід провів палицею по землі й нахилив голову, як хлопчик, спійманий на поганому вчинкові.

— Треба сказати їй ще й це, — пробубонів він крізь зуби.

— Кажи, дідуню, кажи все, що в тебе на душі… Я почувала, що зараз він скаже щось важливе. Він весь час хилив до чогось.

— Ще одне тобі скажу! Завжди вважав так: коли двоє людей щось роблять для інших разом — я підкреслюю: разом! — то вони не можуть не зустрітися.

Я промовчала. О, мені було, так було про що подумати…

Я й гадки не мала, що мені доведеться так скоро скористатися з Капітанових порад. Тільки-но я увійшла до будинку, щоб приготувати вечерю, як в кінці алеї показався Давід Ферк. Одразу занепокоївшись, — боже мій, чи не почались у Крістіни пологи? — я поспішила йому назустріч.

— Давіде, що сталося?

— Заспокойся, Фанні, нічого особливого. Але, знаєш, от… — Голос його звучав водночас засмучено й благально. — Мені знов потрібна твоя допомога… Сьогодні ввечері в молодіжному клубі демонструватиметься фільм, дуже важливий для мене. Ще кілька місяців тому я згодився ознайомити молодь з «Баладою про солдата» і влаштувати після перегляду