Діти морських туманів - Клод Кампань

Зненацька зал вибухнув голосним реготом. До мене долинув жалібно писклявий, тремтячий, кумедно змінений, але такий знайомий голос:

— Подайте хоч су, мосьє-мадам, пожалійте бідного сироту… Прислухайтесь до вашого доброго серця, бо моє таке розтерзане і хворе, мосьє-мадам… Від любовних страждань, кажете ви? А чом би й ні? Знаю, добре знаю, що я бридкий, але ж кохання оселяється де тільки може, воно не минав навіть жебраків у лахмітті…

Я зазирнула до вітальні. Просто не могла стриматися. Як і перед тим, Ян розігрував цю сцену, стоячи в центрі юрби, котра весело сміялася і водночас почувалася трохи приголомшеною. Покинувши фарандолу на горищі, Ян встиг там переодягнутися, поки інші спускалися вниз.

Тепер він був одягнутий у старезну чоловічу сорочку зі зборками, без комірця, яка лишала шию відкритою. Плечі й рукави сорочки, геть подерті, звисали жалюгідним лахміттям. На голих ногах — грубі черевики без шнурків, штани до половини литок закачені, а на голові побитий міллю фетровий капелюх брунатного кольору. Ян походжав по залу, зігнувшись, шкутильгаючи, з клунком якогось шмаття за плечима. Весь він геть припав пилюкою, пасмо волосся звисло на лоба. Вираз обличчя в нього був недоумкуватий, права рука простягнута таким природним жестом жебрака — достоту він мав вигляд справжнього сільського дурника-юродивого.

Ніколи не подумала б, що зможу таке сказати: «Як же личить йому це блазенське вбрання!..»

Бридкий, такий бридкий, що мені було соромно за нього!

— Гей! Дон-Жуане! — вигукнув хтось. — Треба спершу заробити свою милостиню. Заспівай-но пісеньку для своєї милої.

— Егеж, егеж, пі-сень-ку, пі-сень-ку! — почали скандувати інші.

Ян, здавалося, щойно пробудився від якогось кошмару, повільно провів рукою по спітнілому, запорошеному лобі, проклавши на ньому довгу білу борозну.

— Пісеньку? — прошепотів він.

Він стояв посеред кімнати, наче прибитий глибоким сумом. Губи йому сіпалися дивним нервовим тремтінням, він щось мугикав, але що — я не могла розібрати. Однак поволі мелодія прояснювалась, ширилась, оволодівала увагою всіх, зачарувала весь зал. Зрештою і слова, одне за одним, почали вирізнятися в тій дивній мелодії і торкнулися моїх палаючих вух:

Очі мої затуманилися сльозами. А Ян жбурнув свій блазенський фетровий капелюх і клунок жебрака-волоцюги. І я скорше вгадала, ніж побачила: в міру того, як міцнів його голос, Ян випростувався, знову ставав самим собою.

Тепер він стояв прямо, руки його звисали вздовж високої стрункої постаті, обличчя було страдницьке, напружене, очі заплющені. І, стоячи отак, Ян монотонно й гірко виспівував пісню Жака Бреля:

Я не могла більше витримати: ні вигляду цього високого хлопця в лахмітті, з голими ногами, в подертих черевиках, поринулого у свою самотність і горе, ні майже нестерпного мовчання ватаги молоді, яка щойно шаленіла, ані виразу невимовного страждання на Яновому обличчі.

Я ще встигла побачити, як від одної групи відділився Нікола, підійшов до Яна, узяв його за руку й тихенько сказав йому:

— Ходімо, ходімо звідси, Яне!

…І я швидко вийшла з вітальні разом з Гійомом…

Я знову йду берестовою алеєю Сонячних Дзиґарів, штовхаючи перед собою мопед, і намагаюсь не зчиняти шуму. Біля будинку помічаю Капітана: він схилився над трояндовим кущем із садовими ножицями в руці.

Цього вечора я не маю ні найменшого бажання розмовляти навіть з ним: гіркий і болючий спогад про вчорашнє свято переслідував мене весь день.

Я звертаю вбік, прямую до дверей кухні, та в цю мить дідусь випростується, поправляє окуляри, що з'їхали на кінчик носа, і повертає до мене обличчя, продублене й засмагле на всіх вітрах, — благородне й горде обличчя старого морського вовка.

— Ти нагодилася вчасно, Фанні,— каже він. — Ніяк не можу прив'язати цей живець. А втім, що тут дивного: я вже старий, незграбний шкарбан, ледве спроможний пришити відірваного ґудзика чи зв'язати докупи два паростки дерева!

Він кладе садові ножиці, знімає рукавиці, теж продублені й геть потерті від старості, і подає мені щепу…

То була, як кажуть, першокласна робота. Зріз дуже акуратний, тонко зарівнений гострим кінчиком, щоб легше проколоти кору стовбура-матері. Яким же вмілим треба бути, щоб скрученими ревматизмом пальцями отак упоратися з цією тонкою роботою.

Дідусь трошки піднімає складаним ножиком надріз на корі. Я встромляю туди живець і прив'язую його, та думки мої блукають далеко звідси.

— Обережніше, Фанні! — вигукує Капітан. — Починають завжди зверху, ти ж це добре знаєш.

Я заходжуюсь прив'язувати живець знову, і знову не так. Почуваю на собі добрі дідові очі. Дивлячись поверх окулярів, він ніби пестить мене своїм поглядом, зазирає в душу.

— Моя онучка почуває себе сьогодні дуже нещасливою!..

Я проковтнула клубок, що підступив до горла, й промовила тремтливим голосом:

— Я завдаю тобі турбот, правда, дідуню?

— Вже стільки років… — Голос його пролунав стомлено, наче враз постарів. — Уже стільки років у мене немає