Діти морських туманів - Клод Кампань
— По-моєму, це чудово, Давіде.
— Могло б бути чудово… Але я страшенно боюся лишати Крістіну саму. Вона не дуже добре почуває себе сьогодні. Може, це вже наближаються пологи? А втім, я думаю, що це скорше просто перевтома, так часто з нею буває останнім часом. Я вже вирішив нікуди не йти й залишитися з нею, та коли вона зрозуміла це, то вигнала з дому, щоб я не пропустив сеансу.
— І дуже добре зробила, — зауважила я.
На його обличчі з'явився якийсь дивний вираз. В ньому поєднувалися ніяковість і збентеження.
— Знаєш, це все завдяки тобі, Фанні. Так, завдяки тобі і Янові. Завдяки вам я не наважуюся лишити Крістіну саму. А ще два місяці тому, якби вона силоміць затримала мене вдома, то я цілий вечір злився б…
— Два місяці тому, — промовила я трохи лукаво, — ви б не наважилися просити мене, щоб я замінила вас біля неї, правда ж?
— Звичайно! — винувато погодився він.
— В такому разі — не барімося! — мовила я, відчиняючи двері.— От тільки дам Капітанові деякі розпорядження по господарству, і через п'ять хвилин — я до ваших послуг.
Він міцно потис мені руку.
— Дякую, Фанні… А знаєш, — додав він уже на порозі,— відколи Ян навчив мене бути… доброзичливим до неї, доброзичливим і ніжним, у мене таке відчуття, ніби в моїх руках — тендітна порцеляна.
Він одвернувся на мить і ніяково додав голосом щасливої дитини:
— І що дивно, — відколи це увійшло в звичку, мені зовсім неважко бути уважним до неї…
«Ну, добре, — думала я, ідучи попередити Капітана, — принаймні він дав мені серйозні підстави, щоб підтримати дух Крістіни!»
Гійом був у себе в майстерні. Я кількома словами пояснила йому все. І він відповів мені, як завжди, лаконічно, тоном, що не визнавав заперечень:
— Бери машину! Не хочу, щоб ти їхала на мопеді вночі.
…Тільки-но я виїхала до Голубки, в Сонячні Дзиґарі примчав Ян.
Та про це я дізналася значно пізніше, уже в кінці тієї щасливої і страшної ночі, яка щойно починалася…
Хай не ображаються поети, хай не ображаються заздрісники, та якою суворою буває інколи наша дорога юності. Ця дорога, що вже віддаляється від ясних світанків дитинства і, сіра в своїй самотині, губиться в густих туманах прийдешнього. Які вони бувають часом гіркі й терпкі, ранки наших двадцяти років, поорані упертими лемешами сумнівів…
І коли я мчала безлюдною дорогою, заполонена своєю тугою, — чи могла я уявити собі, що саме в цю мить Ян постукав у двері Сонячних Дзиґарів?..
Та він застав тільки Капітана і Гійома, вони сиділи за обіднім столом.
Їм досить було обмінятися швидким поглядом, щоб зрозуміти все. Вони й далі спокійно обідали, навіть не запросивши Яна сісти й розділити з ними трапезу, як це було заведено віддавна.
— Фанні немає? — спитав Ян.
Вигляд у нього був водночас рішучий і тривожний.
— А ти хотів з нею поговорити? — озвався Гійом.
— Так.
— Вона щойно поїхала з дому. Шкода, — зауважив Капітан.
Засмучений нелюб'язним прийомом, Ян ступив ближче і якось скорботно-болісно вигукнув:
— О Капітане, мені здається, що я погано повівся з нею учора!
— Я теж такої думки, — відповів дідусь. Незвична Капітанова холодність остаточно збентежила Яна.
— Вона казала вам про це? — сумно й покірно спитав він.
Капітан зняв і поклав на стіл окуляри, пильно глянув на вкрай засмученого хлопця. Вираз очей його був суворий і лагідний водночас.
— Саме перед тим, як ти приїхав, — промовив він, — вона плакала на моїх грудях і казала, як тяжко було їй дивитися вчора на твої дурні вихватки.
— А що мені було робити?.. Втекти з Рейд'ера? Втекти або почати викидати колінця — іншого виходу я не бачив…
Хлопець стояв перед Капітаном і Гійомом, спершись долонями на край стола, обличчя в нього було збуджене.
— Ви тільки уявіть собі, який це був удар для мене — побачити Фанні з Нікола, коли вони розмовляли між собою так ніжно-ніжно… Я подумав… Одне слово — я наче збожеволів від ревнощів, розчарування… Зрозумійте мене, Капітане! Ваша телеграма чекала на мене в Бремені, у морського агента, представника «Торільда». В ту ж мить я побіг дзвонити в Берген, поговорив з батьками… Ніхто не знав, як вони мене розуміють… О п'ятій годині ранку я сів на мотоцикл. Сімсот тридцять кілометрів від Бремена до Булоні промчав, майже не спиняючись… Я ледве на ногах стояв, коли прибув до Рейд'ера, і, тільки-но увійшов, побачив Фанні та Нікола у віддаленому кутку саду, і вони… Мені захотілося кинутись геть, поїхати, я зовсім втратив тяму, не розумів нічогісінько… Ну, що ж! Я зреагував по-іншому, почав викидати коники, корчити з себе блазня! Потім Нікола пощастило витягнути мене з вітальні надвір. Він усе мені пояснив… Я прийшов, щоб попросити вибачення у Фанні, сказати їй… Якщо тільки вона не почуває до мене огиди і зможе простити…
— Тепер я розумію тебе, дитино, — сказав Капітан.
— Що ж мені робити? Я почуваю себе таким нещасним, а її немає тут!
— Ніколи не треба занепадати духом, наробивши дурниць, коли їх ще не пізно виправити, хлопчику мій!
Капітанові і Гійому небагато треба було, щоб передати свої думки один одному. Вставши від столу, щоб принести сковороду, на якій холонула смаженя з помідорами, Гійом сказав:
— На жаль, ми не можемо запросити тебе цього вечора. У буфеті лишилося тільки одне яйце, а помідорів не вистачить і на двох!.. Ох, ця Фанні… Найкращі господині стають нестерпні, коли закохуються…
Ян навіть і оком не моргнув, вислухавши це. Він усе ще був надто розгублений і збентежений.
